Розділ 10. Битва за місто

Вибух на порозі антикварної крамниці перетворив затишну напівтемряву на справжнє пекло. Крижаний вітер, що увірвався крізь розтрощені двері, кружляв приміщенням, піднімаючи в повітря дрібні скалки скла, шматки паперу й сухе лавандне листя. Повітря просочилося нудотним смородом випаленої землі, тліну та старого, отруйного пилу.

Малкор повільно ступив через поріг. Його постать, задрапована у брудний чорний плащ, здавалася висушеним муляжем, проте від кожного його кроку підлога під ногами вкривалася вугільно-чорною памороззю. Обличчя, приховане під глибиною капюшона, нагадувало череп, обтягнутий сухою, пергаментною шкірою, а в порожніх очницях палали два багряні вогники.

— Як зворушливо... — просичав Малкор. Його голос лунав мов тріск сухого гілля на морозі. — Прадавній магістр Ордену Морозного Серця віддає свою долю в руки смертної дівчинки. Ти став слабким, Марку. Ти пройнявся людською ніжністю, а вона — найгірша отрута для справжньої сили.

Марк ступив уперед, закриваючи Єву власним тілом.

Він більше не був безтілесною тінню чи розмитим силуетом. Завдяки майже завершеному ритуалу та добровільній жертві Єви він знайшов справжню, міцну плоть. Його плечі були широкими, хода — впевненою й граційною, а в розширених сірих очах знову палало тепле, живе світло людської душі, поєднане з прадавньою силою.

— Ніжність дарує те, чого ти ніколи не мав, Малкоре, — твердо мовив Марк. Його голос звучав гучно, глибоко й оксамитово, розливаючись луною по приміщенню. — Вона дарує те, заради чого варто жити й битися.

— Риторика слабака! — викрикнув зрадник.

Він рвучко змахнув сухою рукою, і з його долоні вирвався гігантський вихор із чорного піску та виючого смерчу. Удар був спрямований прямо в центр ритуального кола, де на підлозі лежали «Сльоза місячного кварцу» та «Трактат про тіньові грані».

Марк реагував миттєво. Він не став викликати тіньовий щит — він зробив крок убік, підхопив Єву за талію й закрутився з нею у стрімкому стрибку.

Піщаний вихор із гуркотом врізався у дубову стійку крамниці, перетворивши її разом із масивними шафами на купу трісок та сірого попелу. Увесь будинок здригнувся до основи, зі стелі посипалася штукатурка.

— Нам не можна битися тут! — вигукнула Єва, міцно притискаючись до Марка й відчуваючи під долонею швидке, впевнене калатання його нового людського серця. — Він розвалить увесь будинок, під уламками загинуть люди!

— На ратушу! — вичеканив Марк, вказуючи поглядом на дах. — Головне магічне джерело міста проходить під центральною ратушею. Він прагне поглинути його повністю. Якщо ми заманимо його туди, ми зможемо замкнути вектор закляття!

Марк випростав руку, і з його долоні вирвалася щільна смуга сріблястого морозного туману. Вона врізалася Малкору прямо в обличчя, змусивши того відсахнутися й осліпнути на кілька секунд.

— Тікаємо! — вигукнув Марк.

Він схопив Єву за руку, і вони вискочили крізь розтрощені двері просто у нічну негоду.

На вулиці вирувала справжня буря. Гримів громовий гуркіт, який розривав осіннє небо на частини. Сліпучі, фіолетові блискавки креслили хмари, освітлюючи мокрі дахи старовинних будинків та порожні вулиці. Злива лила суцільною стіною, але замість звичайної води з неба падала вогка, важка суміш дощу й чорного пилу.

Вони бігли центральною алеєю до величної будівлі ратуші.

Вежа з годинником височіла над площею монументальним темним силуетом. Гострі шпилі ратуші врізалися у низькі грозові хмари, а високий мідний дах поблискував від потоків води.

Малкор не відставав. Він не біг — він летів над бруківкою, огорнутий смертоносним вихором із чорного піску та виючих тіней. За ним слідом тягнулися десятки дрібних Пожирачів — безликих хортів із піщаними кігтями, які вили на місяць, отруюючи повітря своїм смородом.

— Нагору! Сходами на вежу! — гукнув Марк, вибиваючи плечем бічні двері ратуші.

Вони прошмигнули всередину й почали швидко підніматися крученими кам'яними сходами, що вести на оглядовий майданчик під самим годинниковим механізмом. Кожен крок відлунював у високому прольоті. За ними з низу чувся сухий, шелестячий тупіт тисяч піщаних лап і божевільний сміх Малкора.

Вискочивши на оглядовий майданчик даху, Єва та Марк опинилися просто під відкритим грозовим небом.

Вітер тут лютував із дикою силою, намагаючись збити з ніг. Дощ засліплював очі, а грозові розряди вдаряли у залізні громовідводи ратуші, примушуючи повітря тріщати від статичної електрики. Довкола розгорталася панорама заснулого, тривожного міста, над яким згущалася темна магічна аура.

Єва швидким рухом дістала зі своєї сумки «Сльозу місячного кварцу» та шкіряний мішечок із «Дзеркальним попелом». Вони витримали політ нагору, але тепер настав час вирішального бою.

Двері вежі з брязкотом вилетіли геть.

На майданчик вирвався Малкор. За його спиною згущалася велетенська, потворна тінь — прадавній Пожирач Світла, якого він закликав із самих глибин порожнечі. Монстр сягав висоти самої вежі, його три пари багряних очей палали невимовною жадобою, а з пащі виривався ультразвуковий виск, від якого мідна покрівля даху під ногами почала вібрувати.

— Це кінець, Марку! — закричав Малкор, піднімаючи до неба руки, оповиті чорним полум'ям. — Ти віддав свою магію цьому дівчиську! Ти став смертним, а я... я стану богом цього міста!

Він спрямував усю силу Пожирача прямо на них.

Величезна хвиля з вугільного піску, згарища та отруйної магії рушила по даху, змиваючи все на своєму шляху.

Марк випростався на повний зріст. На його обличчі не було й краплі страху. Він зробив глибокий вдих, відчуваючи, як у його нових людських венах пульсує гаряча кров, дарована Євою.

— Єво! Поєднай свій світ з моїм! — гукнув він, простягаючи до неї руку.

— Разом! — закричала вона.

Єва не вагалася жодної секунди. Вона притисла сяючу «Сльозу місячного кварцу» до своєї долоні, де палала золотаво-багряна мітка їхнього зв’язку, й міцно схватила Марка за руку.