Розділ 8. Пастка на закинутому заводі

Осінній ранок так і не приніс сонця. Понад дахами міста нависло важке, свинцево-сіре небо, з якого сипалася дрібна крижана крупа. Повітря здавалося настільки щільним, що його можна було торкнутися пальцями. Воно пахло згарищем, залізом і тим самим пекучим, сухим озоном, який з’являвся щоразу, коли межа між світами розривалася.

Для завершення ритуального кола, описаного в «Трактаті про тіньові грані», їм бракувало останнього компонента — «Дзеркального попелу». Це був рідкісний сублімат, який утворювався лише в місцях прадавніх магічних згарищ або на згарищах великих промислових ливарень, де десятиліттями гартувався метал. У сучасному місті таке місце було лише одне — закинутий ливарно-механічний завод на промисловій околиці, закритий ще на початку століття.

Єва та Марк дісталися промзони під покровом густого передсвітанкового туману.

Величезний цех із напівзруйнованим дахом виглядав мов скелет прадавнього чудовиська. Іржаві залізобетонні балки стирчали вгору, мов зламані ребра, а розбиті шибки верхніх ярусів затягнуло павутинням із лідками. Усередині панувала гучна, виснажлива тиша, яку порушувало лише мірне падіння важких крапель води з дірявої покрівлі на іржаві станки.

— Зачекай, — прошепотів у думках Єви Марк. Його тіньова постать ковзала поруч із нею вздовж масивних залізобетонних колон. — Будь обережна. Тут сила Малкора відчувається набагато виразніше. Це місце просочене смертю й сталим металом.

— Нам потрібен центральний горн, — тихо відповіла Єва, обережно переступаючи через груди розбитої цегли й шматки іржавої арматури. Вона міцно стискала у кишені шкіряний мішечок для інгредієнтів. — «Дзеркальний попел» збирається на внутрішніх стінках ливарних печей, де температура колись сягала піку.

Вони пройшли крізь темний анфіладний прохід і опинилися у головному плавильному залі. У центрі приміщення височіла величезна чавунна піч, схожа на чорну вежу. З її розкритого ззяючого зіву віяло давнім холодом і застояним пилом.

Єва швидким кроком підійшла до печі, витягла з кишені маленький срібний скребок і ліхтарик. Промінь світла вихопив із темряви внутрішню поверхню горна: вона була вкрита тонким, сріблясто-сірим нальотом, який дивовижно відбивав світло, мов крихітні шматочки розбитого дзеркала.

— Це він, — мовила дівчина, відчувши легкий приплив адреналіну. — Марку, це справді «Дзеркальний попел»!

Вона обережно почала згрібати сріблясті лусочки до шкіряного мішечка. Кожна дрібка речовини легенько вібрувала, вступаючи в резонанс із «Сльозою місячного кварцу», що лежала у її сумці.

Але щойно мішечок заповнився наполовину, повітря в цеху раптово стало нестерпно важким.

Дрібні краплі води, що падали зі стелі, замерзли просто в польоті й зі скляним брязкотом розсипалися по бетонній підлозі. Ліхтарик у руці Єви декілька разів мигнув і згасс, зануривши зал у зловісну напівтемряву.

— Єво, геть від печі! — вигукнув Марк у її голові з такою силою, що в скронях вибухнув гострий біль.

З чорного зіву плавильної печі замість пилу повалив густий, вугільно-чорний дим. Він не піднімався вгору, а важкою, сухою хвилею розливався по бетонній підлозі, розповзаючись убік і відрізаючи всі шляхи до відступу. З глибокого провалля під залом пролунало вже знайоме, жахливе сичання — схоже на тертя тисяч піщинок об сухий камінь.

Це була не просто залишкова тінь, яку вони знищили у крамниці.

З темряви повільно піднімалася велетенська, потворна постать — повноцінний Пожирач. Він сягав чотирьох метрів заввишки, його тіло складалося зі щільного, закрученого у вихор чорного піску, а замість обличчя зяяла порожнеча з трьома парами палаючих багряних точок-очей. Від істоти віяло не просто холодом — від неї линуло відчуття абсолютної, безжальної порожнечі, яка прагнула поглинути все живе.

— Малкор знав, що ми прийдемо сюди... — процідив Марк, матеріалізуючись перед Євою у повний зріст. Його сріблясті очі палали диким, тривожним вогнем. — Це пастка. Засада.

Пожирач розкрив свою бездонну пащу, і приміщення розітнув потужний ультразвуковий виск. Скляні залишки шибок у верхніх ярусах цеху одночасно розсипалися на тисячі дрібних скалок, які дощем посипалися додолу.

Монстр зробив блискавичний замах велетенською піщаною лапою, закованою у гострі, мов леза, кристали чорного піску. Удар був спрямований прямо в Єву.

— Ні! — закричав Марк.

Замість того, щоб ухилитися або відбити атаку здалеку, Марк зробив те, чого від нього ніхто не очікував. Він повністю прийняв цей страшний удар на себе.

Його тіньова постать спалахнула сліпучим срібним світлом. Він став щитом між Євою та монстром. Вугільно-піщані кігті Пожирача з жахливим тріском пробили його тіньове тіло прямо в ділянці грудей — туди, де містилося магічне ядро.

Пролунав глухий вибух магічної хвилі. Єву відкинуло на кілька метрів назад, і вона з болем впала на мішки з сухим цементом, впустивши мішечок із попелом.

Коли курява трохи розсіялася, дівчина з жахом побачила, що сталося.

Марк стояв на колінах біля підніжжя печі. Його тіньова форма більше не була щільною та величною. У його грудях зяяла рвана, палаюча багряним вогнем рана, з якої струмками витікала його життєва магія — сріблясто-чорна, мерехтлива речовина, що танула у повітрі, мов дим. Його контури стали майже прозорими, вони сіпалися й розпадалися на окремі пластівці.

Пожирач підняв свою важку лапу для вирішального удару, збираючись остаточно розвіяти дух тіньового мага.

— Не торкайся його! — закричала Єва.

У цей момент у ній прокинулося щось, чого вона сама від себе не очікувала. Чистий, первісний гнів і дикий страх втратити того, кого вона покохала.

Єва вихопила з сумки «Сльозу місячного кварцу». Вона не мала часу читати довгі ритуали чи складати формули. Дівчина просто притисла сяючий камінь до свого зап'ястя — прямо на багряну мітку кровного зв’язку, і зі всієї сили скерувала свою власну життєву силу у флуоресцентний кристал.

— Впади в порожнечу! — вигукнула вона, випроставши руку з артефактом у бік Пожирача.