Розділ 7. Таємниця минулого

Місто охопила важка, пригнічена тиша, яка зазвичай передує сильній бурі. Гучний, моторошний виск, що лунав із боку центральної площі, затих так само раптово, як і з’явився, але після нього в повітрі лишився стійкий присмак горілого пилу та тривоги. Небо над дахами старовинних будинків набуло неприродного, фіолетово-попелястого відтінку.

Єва та Марк швидко повернулися до антикварної крамниці. Вони зачинили двері на всі засуви, опустили важкі бамбукові штори та запечатали вхід захисною руною, яку Марк накреслив просто на підлозі залишками срібного порошку з лавки Левицького.

Усередині «Священної патини» панував напівморок. Єва запалила лише одну воскову свічку на своєму робочому столі. М’яке, бурштинове сяйво палахкотіло на скляних вітринах, відкидаючи на темні дубові панелі стін довгі м’які тіні. Золотиста «Сльоза місячного кварцу» лежала на шматочку чорного оксамиту поруч із розгорнутим «Трактатом про тіньові грані». Артефакт пульсував тихим, ледве помітним світлом, ніби ритмічно дихав.

Після напруженої сутички під мостом і прориву крізь найманців Марк виглядав виснаженим. Його матеріалізована форма танула, і він знову перетворився на безтілесний, але виразний силует із палаючими сріблом очима. Він повільно опустився у глибоке шкіряне крісло в кутку кімнати, розчинившись у його тіні.

Єва заварила міцний чай із чебрецем і м’ятою. Їй потрібно було чимось зайняти тремтячі руки. Гарячий пар піднімався над глиняним кухлем, але дівчина навіть не торкалася напою. Вона сіла на край столу навпроти Марка, не зводячи з нього уважного погляду.

— Виск на площі... Це був Малкор? — тихо запитала вона, розрізаючи тишу.

— Ні. Це була лише його магічна перекличка, — пролунав голос Марка у її голові, цього разу м’який і втомлений. — Він перевіряв, чи готові канали для поглинання сили. Він відкриває джерело під містом.

Єва обхопила кухоль долонями, відчуваючи тепло кераміки. Вона дивувалася самій собі: ще два дні тому її життя обмежувалося оцінкою старовинних годинників, каталогами та спокійними вечорами з книжкою. Тепер вона сиділа у напівтемряві з прадавнім духом, готуючись до смертельного бою за місто. Але найбільше її лякало не це. Найбільше її лякало те, як сильно змінилося її ставлення до істоти, що сиділа навпроти.

— Марку... — вона завагалася, підбираючи слова. — Ти казав, що Малкор був твоїм учнем і соратником. Розкажи спочатку. Що насправді сталося триста років тому? Чому ти опинився запечатаним у цій шкатулці?

Тінь у кріслі здригнулася. Сріблясті вогники його очей на мить згасли, а потім спалахнули знову, але цього разу в них не було сарказму чи холоду. У них пробився глибокий, прадавній біль, який століттями випалював його сутність ізсередини.

— Люди завжди вважали тіньових магів монстрами, — повільно розпочав Марк, і його оксамитовий голос пробринів у повітрі, мов струна старовинного клавесина. — Вони бачили лише темряву, але не розуміли її природи. Тінь — це не зло, Єво. Це лише зворотний бік світла, його природний щит і спокій. Наш орден тримав баланс. Ми захищали межі між світами від реальних потвор порожнечі.

Він зробив паузу, і в кімнаті пролунав лише мірний цокіт підлогового годинника.

— Я був магістром Ордену Морозного Серця. Малкор прийшов до мене юнаком — талановитим, але зранененим світлим орденом, який вигнав його за заборонені дослідження. Я бачив у ньому потенціал, бачив сильний розум. Я дав йому дім, знання, вчив керувати тіню так, щоб вона не поглинала розум. Я вважав його не просто учнем... він був мені мов молодший брат.

Єва подалася вперед, затамувавши подих. Вона бачила, як тіньова постать Марка стала щільнішою, а контури його обличчя викривилися від гіркоти.

— Але Малкору було замало захисту та балансу, — продовжив маг. — Його розпирала гординя. Він знайшов прадавні тексти Пожирачів — істот, які не просто керують тіню, а харчуються людськими душами, перетворюючи їх на чорний попіл і пісок. Коли я дізнався, що він проводить ритуали над живими людьми у підземеллях ордену, я спробував його зупинити.

— І він зрадив тебе?

— Він підготував пастку, — Марк гірко хмикнув. — У ніч, коли орден зібрався для річного ритуалу стабілізації меж, Малкор отруїв магічне джерело. Він віддав душі наших братів Пожирачам в обмін на абсолютну силу. Я вступив із ним у бій. Це була кривава ніч. фортеця ордену палала, а повітря стало плазмою від вибухів магії.

Марк повільно підвівся з крісла і ступив до вікна, тримаючись у глибокій тіні штори.

— Я був сильнішим за нього у чесному бою. Я майже знищив його фізичне тіло. Але я не врахував одного: Малкор знав мою єдину слабкість. Вона полягала в тому, що я досі вірив у можливість його каяття. Коли він упав на коліна й благав про милосердя, я завагався на одну-єдину секунду. І цієї секунди йому вистачило.

Єва відчула, як її серце стиснулося від пекучого жалю.

— Він використав закляття «Кровного запечатування», — продовжив Марк, і в його голосі пробилися крижані нотки. — Він розірвав мою душу й затягнув її у шкатулку з чорного залізного дерева — артефакт, який я сам колись створив для зберігання небезпечних реліквій. Але сила мого опору була такою потужною, що запечатуючи мене, Малкор випалив і власну плоть. Його тіло розпалося на той самий чорний пісок, а свідомість гуляла порожнечею століттями, чекаючи, поки хтось підкоритися йому. 

У крамниці запанувала тиша.

Єва дивилася на силует Марка й відчувала, як усередині неї рушиться останній бар’єр. Перед нею більше не було прадавнього, саркастичного та зверхнього тіньового мага, який лякав її у перший вечір. Перед нею стояв чоловік, якого жорстоко зрадив той, кому він довіряв найбільше. Чоловік, який триста років провів у абсолютній темряві й самотності, зварюючись у власному болю та почутті провини за загибель свого ордену.

Під маскою холодного цинізму та гострого сарказму ховалася шляхетна, віддана й глибоко поранена душа.

Єва повільно підвелася зі столу. Вона підійшла до нього, незважаючи на прохолоду, що линула від його тіньової постаті.