Розділ 3. Твар з вулиці

Ніч минула в тривожному напівсні. Єва так і не змогла змусити себе лягти у ліжко. Вона просиділа на крайку кушетки, загорнувшись у теплий плед, і майже не зводила очей із кутка вітальні, де в темряві розмитим сірим силуетом завмер Марк. Він не рухався, не дихав і здавався лише дивною затінкою від високої шафи, якби не періодичне, ледве помітне мерехтіння сріблястих вогників у місці, де мали бути його очі.

Світанок прийшов сухий і важкий. Низькі хмари над містом забарвилися у бруднувато-свинцевий колір. Дощ нарешті вщух, залишивши по собі вогкість, яка просочувалася крізь найменші щілини у віконних рамах.

Щойно над дахами сусідніх будинків зайнялася бліда смужка світла, Марк злегка ворухнувся. Його постать стала більш прозорою, майже ефемерною, ніби денне світло розчиняло його тіньову суть.

— Тобі потрібно йти до крамниці, — його голос пролунав у голові Єви віддалено, із легким шарудінням, схожим на шелест сухого листя.

— Що? Навіщо? — Єва здригнулася, розплющивши очі, які пекли від утоми. — Після всього, що ти розповів, мені найменше хочеться виходити на вулицю.

— Якщо ти зламаєш свій звичний розпорядок, це приверне увагу, — Марк повільно підплив ближче до вікна, не торкаючись смуг сонячного світла, що пробивалися крізь штори. — І до того ж з нами піде шкатулка. Вона — якір. Я відчуваю, як її присутність фокусує залишки моєї магії. Якщо її знайде хтось інший, наш зв'язок зірветься, а це для тебе смертельно.

Єва зітхнула, важко підводячись з кушетки. Поглянувши на своє праве зап'ястя, вона поморщилася: темний, мереживний візерунок під шкірою нікуди не зник. Він злегка пульсував у такт її серцю, нагадуючи, що нічні події не були моторошним галюцинаторним маренням.

Вона вмилася крижаною водою, вдягнула той самий бежевий тренч і, намагаючись триматися якомога впевненіше, вийшла з будинку. Марк не йшов поруч — він перетворився на безшумну, розмиту тінь, яка ковзала за нею по стінах будинків, ховаючись під карнизами та балконами.

Вулиці міста виглядали дивно порожніми. Двірники похмуро згортали мокре листя, а нечисленні перехожі поспішали, притискаючи коміри й опускаючи очі. Напруга у повітрі була майже фізичною — новини про зникнення трьох людей і дивний чорний пісок зробили свою справу.

Коли Єва підійшла до своєї крамниці «Священна патина», її серце стиснулося від передчуття біди.

Просто перед вхідними дверима, на тому місці, куди з даху стікала дощова вода, чорніла ідеально рівна кругла пляма. Це був не бруд і не мокра земля. Це був дрібний, вугільно-чорний пісок. Він лежав сухим, щільним шаром, незважаючи на нічну зливу.

— Не зупиняйся, — прошепотів у її думках Марк. Його голос звучав напружено. — Заходь усередину. Негайно.

Єва тремтячими руками вставила ключ у замок. Вона відчула, як її долоня здригнулася, коли замок клацнув. Заскочивши всередину, вона миттєво зачинила двері й опустила важку бамбукову штору на вітрину.

У крамниці панувала напівтемрява. Запах старого паперу та сухих трав зараз здавався чужим і задушливим. Єва швидкими кроками підійшла до дубового столу, витягла з сумочки шкатулку. 

Вона лежала в загорнутій мішковині, але від неї більше не линуло теплих пульсацій. Вона здавалася мертвою, порожньою шкаралупою.

— Вона віддала все світло, щоб випустити мене, — пролунав голос Марка. Його тіньовий силует відокремився від темного кутка біля шафи з годинниками й матеріалізувався поруч із нею. — Тепер це просто дерево. Але вона зберігає відбиток нашої печаті.

— І що це означає? — Єва повернулася до нього.

— Це означає, що вони знають, де вона була відчинена.

Не встигла Єва осмислити його слова, як кришталеві підвіски на старовинній люстрі під стелею тихо задзеленчали. Дерев'яна підлога під ногами легенько завібрувала.

Повітря у приміщенні миттєво вихолонуло. Запах лаванди й паперу витіснив сморід гнилі, сухого пилу та випаленої землі.

Срібний дзвіночок над дверима не задзвонив — він зірвався з гачка і з брязкотом упав на паркет.

Тінь за затіненою вітриною почала рухатися. Це була не людська тінь і не прозорий туман Марка. З вулиці, крізь щілини під дверима, почав просочуватися чорний, сухий пил. Він збивався в клубки, піднімався в повітря і формував силует.

Це була викривлена, порожня істота. Вона нагадувала високу, сухоребру постать із занадто довгими, кінцівками, які закінчувалися гострими, як голки, піщаними кігтями. У неї не було обличчя — лише суцільна, поглинаюча темрява з провалиною замість рота, з якої виривався сухий, шелестячий звук, подібний до тертя тисячі піщинок об камінь.

— Пожирач... — вирвалося у Марка. У його голосі вперше пробилася не просто похмурість, а жорстока напруга. — Точніше, його залишкова хорт. Порожня тінь.

Істота повільно підняла свою безлику голову. Сипкий шелест переріс у високе, ультразвукове сичання, від якого у Єви заклало вуха, а скляні шибки у вітрині вкрилися мережею тонких тріщин.

Твар зробила рвучкий, неприродно швидкий стрибок уперед.

— Назад! — загримів Марк.

Його безтілесний силует спалахнув сріблом. Він кинувся напереріз піщаній істоті, випрямивши руки вперед. З його долоні вирвався широкий сніп темного, морозного полум'я, який врізався прямо в груди монстра.

Повітря розітнув моторошний виск. Порожня тінь відсахнулася, її піщане тіло в місці удару почало розпадатися на сірий попіл, але вона не зупинилася. Замахуючись довгим кігтем, істота вдарила у відповідь.

Марк не мав твердого тіла, але удар магії Пожирача розітнув його тіньову форму навпіл. Він здавнено вилаявся невідомою, рикаючою мовою, і його постать на мить розпалася на клуби диму, після чого знову важко зібралася докупи.

— Марк! — закричала Єва, схопивши з полиці важкий срібний підсвічник.

— Не підходь! Вона шукає твою життєву силу! — вигукнув він у її голові.

Піщаний монстр знову пішов в атаку, ігноруючи руйнування свого тіла. Він прагнув пробитися до Єви, відчуваючи джерело живильної магії.