Шепіт моїх думок
Ніч і тиша
Коли ніч притискається до мого плеча,
я стаю тишею, яка вміє говорити.
Я слухаю, як світ шепоче під повіками,
як у грудях народжуються нові всесвіти.
У цих хвилинах я — нескінченність,
яка шукає тепла в холодних спогадах.
Я торкаюсь ран, що вже навчили жити,
і тих, що все ще просять не відпускати.
Я згадую дні, що пахли твоїм сміхом,
ночі, де твої руки були моїм домом.
І хоч час розрісся між нами, як трава,
я все ще ловлю твоє ім’я у кожному вітерці.
Ти вчив мене бачити світ серцем,
вчив любити до останнього подиху,
вчив, що інколи мовчання — це теж ніжність,
яка рятує від зайвих слів.
І тепер, коли я стою на межі світанку,
я дозволяю собі бути слабкою —
бо у слабкості теж є своя сила,
у сльозах є прозорість душі,
у тремтінні є дотик до правди.
Я не знаю, чи повернешся колись у мої сни,
але знаю: я навчуся жити,
навіть коли серце ще пам’ятає тебе.
Бо кожна ніч закінчується світлом.
Навіть найтемніша.
Навіть та, яка болить найдовше.
#2319 в Сучасна проза
#2306 в Різне
#449 в Поезія
Відредаговано: 16.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
