3

Мати в Олеся добра, її очі не жалять. Гріють. Як і очі його сина. Вона з жалем на дівчисько дивиться, яке тулиться до парубка, злякано оченята зелені витріщивши.

— Все буде добре, квіточко, — каже з посмішкою стара, — знайдемо ми твою рідню… а пам’ять… вона повернеться… от біда, і що могло статись з тобою… Голодна, дівко? Пішли їсти, бо ж кісточки всі можна перерахувати… яка ж бліда, нещастячко ти моє…

— Знайдемо… — Зоряна відчула, що справді шукає. Але кого?

В будинок зайшов хлопець. Чорнявий, широкоплечий. Очі – немов ніч, немов жаска безодня. І здалось Зоряні, ніби вона дивиться на мертвого птаха. Захололо все всередині. Але ні… не так вона дивилась на того птаха. До птаха вона відчувала жаль безмежний, а тут… якесь інше відчуття. Відчуття, від якого хочеться втекти, від якого тіло її перетворюється на кригу… І якби було в ній серце – воно б більше не билося… але розуміє з відчаєм Зоряна, що немає в ній того, що відчуває вона в Олеся та його матері. Немає в ній серця. І в брата Олеся – якщо воно є, то дивне якесь… немов з каменю.

І весь вечір вона намагалась не дивитись у чорні очі скаженого пса, ховалась у теплі Олеся, у ніжних звуках голосу його матері… і наступного дня… ховалась та й ховалась. Але знайшов.

— Нащо прийшла? Нащо повернулась? – шепоче він, коли раптом кудись відійшов на хвильку Олесь, а Зоряна на самоті сиділа у садку.

Вона схопилась, кинулась геть. Нащо? І справді – нащо? Краще б жила собі у лісі, слухала сопілку Того, Хто в Скелі Сидить… Вночі жахіття снилось – ніби бігла вона по нічному лісі, а за нею звір гнався, настигав, гарчав мов скажений… зірки з неба падали, вітер кидав торішнє листя у лице, під ногами земля осипалась… але тільки тепер зрозуміла Зоряна, хто гнався за нею уві сні. У звіра було обличчя брата Олеся!

Як вона втекла – Зоряна й не пам’ятала. Тільки коли опинилась на тому боці річки, де туман клубочився та мавки колесо водили, тоді й заспокоїлась.

Здається, знайшла вона – кого шукала. Тільки нащо було шукати?..

…А потім прийшли люди з села. І Олесь з братом. Тільки от вони чогось її не бачили, як не бачили мавок-красунь… І люди ті прийнялись копати… і дістали із землі якусь дівчину. Зарита вона була серед коренів старого дерева… там, де Зоряна вперше прокинулась.

Вона підійшла ближче, зазирнула через плече Олеся – та й заклякла на місці. В мертвої було її обличчя. То її викопали!.. Закричала вона несамовито – але тільки мавки її почули, потягли до гущавини, втішали як могли… віночок подарували з папороті та чарівної рути… Мертва та страшна, як зламала лялька, лежала вона, тобто тіло її – на руках Олеся, який сам лицем як мрець став.

— Я тут, Олесе… — шепоче вона… але її шепіт тепер – мавчин шепіт. Не чує її ніхто, не бачить.

Тільки раптом червоніє обличчя брата Олеся, він дивиться на Зоряну… ніби бачить її… стогне щось, падає навколішки, просить не мучить його, пробачити…

— Сестро, сестро… — чується шепіт мавчин. – А хочеш, ми з ним пограємо?

Люди дивляться на навіженого, не розуміючи, що з ним… а він кається, кається, кається… Розповідає – як стрів файне дівчисько на ярмарку, як зманив до лісу, як кинувся, коли кров зайшлась від її краси… як потім злякався, що вона його на суд віддасть, або братам своїм розповість, і вони ж його живим не лишать… як її ж паском задушив її під цим деревом… кричав, плакав…
 

Зоряна дивилась, як він тікає у ліс, у саме болото, як сміються, біжать за ним лісові дівчата, як біліють їх ребра… як кров видніється на спинах тендітних… але ніхто не бачив цього гону.

…А на заході сонця Олесь повернувся. Сів біля дерева, насупився. Очі – немов скляні уламки. Холоднеча в них. Небажання жити.

— Я знаю, що ти десь тут, — каже.  — Маришся ти мені усюди, Зоряно… чуєш?

Звісно, чує… Сіла поруч, дивиться чаклунським своїм поглядом. Смарагдові очі блищать від бажання навіки з ним лишитись. Але що поробиш, коли живуть вони по різні боки мертвої річки? За цей день багато чого згадала Зоряна, щось мавки розповіли, щось вітер…

І вона повинна йти. І відпустити його повинна. Вона ж не хоче, щоб він теж помер? Не тепер… Не тепер.

— Ти йди, йди, милий,— шепоче вона. – А потім повернешся. Коли відійде твоє життя. А я тебе тут зустрічати буду. Чуєш? Я тебе дочекаюсь… і мені не важко буде, милий. Не важко… Бо день тут, у потойбічнім світі, – як у вас рік… або навіть десятиріччя… час швидко плине. Я й натанцюватись не встигну, як тебе доведеться зустрічати…

І слухав Олесь шепіт мавчин, і очі його туманились… І коли пішов він на свій бік річки, до живих, то ще довго дивилась йому услід дівка лісова. Та плакала гірко.

А потім пішла танцювати, колесо водити… так швидше час пролетить, швидше вона коханого дочекається…