2

Ось він стоїть біля ялини – високий та стрункий. Дивиться з подивом. Але нема страху чи болю. Нема туги… Очі його – сині-сині. Як волошки. Або небо.

— Ти хто? – шепоче стурбовано. – І я як тут опинилась? З Нової Гуйви, чи що? Заблукала? У нас таких немає…

— Гуй-ви… блу-ка-ла… — пробує на смак вона нові слова, і їй подобається її голос. Дзвінкий, гучний… І хлопець цей подобається… от би з ним танцювати! Згадалось раптом – прийшла вона сьогодні до тями у коренях великого дубу. Погляд юнака ніби змушував її згадувати, прокидатись… Скільки лежала вона серед коріння, яке, здавалось, проростає крізь неї?

Не знала вона.

І корені ті були ніби її ребрами, і трава – волоссям, а квіти – очами, камінь – серцем, що не билось.

— Ти хто? – знову питає хлопець. – Я Олесь. Олесь Вітер, з селища Білі Броди.

— Олесь… — луною котиться по лісовим галявинам.

— Як тебе звати? Чия ти?

— Звати… — розгублено повторює вона, а потім десь всередині спалахує ім’я. – Зоряна. Зо-ря-на…

— Гарне ім’я… і ти гарна… Але ж чому одна?

Одна? Що таке – одна? Вона з лісом, з травами, з квітами… вітром та сонцем. Навколо стільки всього… чому ж одна? Чи він не чує, як вітер співає, не чує шепіт мавчин, що несеться з гущавини? Не чує, як грибниця росте та як гора дихає?..

Раптом бачить – в його долонях ягоди. Ті самі суниці. Але не можна йому їх їсти, не можна! Чому – вона не знає, тільки знає одне – і блискавицею прошибає її те знання – якщо спробує він бодай ягідку, навіки в цьому лісі лишиться. По цей бік річки.

А його дім – він на іншій стороні. І йому треба вертатись.

— Не можна… ягід… не можна! – злякано шепоче, дивиться на нього смарагдами великих очей.

— Отруйні, чи що? – дивується Олесь. – От халепа… а на вигляд – суниці…

— Не можна, — з полегшенням каже вона, дивлячись, як він викидає ягоди. І як злісно сичать у гущавині мавки, незадоволені її свавіллям. Але байдуже. Най сичать. Але Олексу вона їм не віддасть.

— Пішли до людей, Зоряна… скоро ніч настане… пішли. Може, згадаєш, звідки ти… або пізнає тебе хтось та відведе до родичів.

— Пішли… — легко погоджується вона, і від погляду на Олеся ніби квіти у серці розквітають, ніби битися воно навіть починає. Дивне відчуття. Приємне…

І вона йде з ним на той бік річки, і не страшно їй… тільки боїться вона спиною повертатись – а раптом і вона така ж, як мавки? Але сорочка її гарна, добре прикриває тіло, і волосся пишне до самої талії… і дивне відчуття її тривожить – хочеться торкатись Олеся, відчувати запах його, запах вересу та полину… відчувати  стукіт серця його, і кров його, і дихання ловити… і очі його – особливі, ніжні… сповнені тепла.

От і міст через ріку, над нею туман. На тому боці дивно все, неприємно. Немає відчуття казки, не чути шепіт мавчин, спів вітру не чути. Люди стоять біля тину, одягнені файно, але очі в них не такі, як в Олеся. Колючі очі. Немов леза впиваються в Зоряну, роблять боляче. Але терпить вона. Може, правий Олесь, і знайде він її родину… Будиночки гарні, біленькі, стріхою криті, розмальовані яскраво біля віконець та під дахами… Вишні зріють, яблука медом наливаються.