1

Йти по краю вузької лісової стежки, яка змійкою в’ється серед смарагдових трав, шовкових на дотик. Дивитись на сонце, яке бурштином ллється крізь крони старих дерев, що шепочуть тобі старі казки. Слухати вітер та його ніжні пісні. Спостерігати, як танцюють, водять колесо дивні зеленокосі дівчати у віночках з волошок та чарівної рути… Дивитись на барвисті квіти – кров’ю горять дикі ружі серед ярів, білим килимом стелиться ромашка та дзвіночки лісові. Дихає все, живе. Радіє. Сонечку радіє, днині цій літній. Вітру теплому. Ось суниця, немов червоні камінчики, розкидана серед трав, серед вересу рожевого, манить кисло-солодким ароматом своїм, немов дражниться.

І дівчина дивиться на ягоди, намилуватись не може. Схожі вони на ті блискучі діаманти, що бачила вона в горі, в печері темній, де Той, Що у Скелі Сидить боронить свої скарби, втішається ними. В нього вони різнобарвні, сяючі… І пісні його теж сяючі, і гра на сопілці файна, і очі – бурштинові, теплі… ясні.

І всередині щось відгукувалось на цю красу, щось пекло та горіло, палало – немов те сонечко угорі. І йшла вона далі, і слухала ліс.

І чула, як спить у землі грибниця, і як паростки шовкової косиці ростуть… як щось стародавнє там ворочається серед каміння та бачить дивні чарівні сни про створення землі та неба, про перший водограй… про перше дерево… першу квітку.

І йде дівчина далі і далі, по стежинці серед трав, і не знає – що її веде, що позаду лишилось. Немає ні пам’яті, ні вчорашньої днини, та й розуміння, що таке минуле – теж немає. Є тільки ось цей ліс літній, ось це тепло та аромати стиглих ягід та духмяних квітів…  але раптом змінилось щось навкруги. Запекло жалем та тугою – але дівчина ще не розуміла, що то за почуття, тільки відчула, ніби в неї гостре лезо встромили. А на краю галявини темніло щось. І ніби туман клубочився. Підійшла ближче – хоча хотілось втекти. Птах лежить. Мертвий…

Мертвий?

Що то за слово таке? І звідки вона його знає? І чому прийшло це дивне розуміння, що птах більше ніколи не злетить?.. І вона прислухалась до себе, до лісу, до гомону живих птахів, до вітру… щоб усвідомити, як то – не жити?

— Іди до нас, сестро! – кличуть її у своє коло тендітні дівчата у віночках, зовуть колесо водити.

Обличчя їх мов порцеляна, очі – смарагди, волосся – немов шовкова трава весняна. Сорочки білі, немов сніг, а в неї інша – з барвистим візерунком на пишних рукавах… Але чи сама вони – інша? Чи в ній також серце не б’ється, а замість спини – порожнеча, в якій видно нутро? Повернулась одна з дівчат лісових спиною – тільки ребра біліють, нема шкіри, або лахміттям вона висить… Чому ж не страшно з ними танцювати?

Чому вона тут, у лісі, опинилась? Якщо вона – інша? А може, вона не чужинка тут, може, й вона така сама лісова дівка? Згадати б, звідки прийшла та куди йде! Згадати хоч ім’я, хоч родину… Але ні – порожнеча та туман в голові, і ледве щось пригадається, як і зникає, ніби в болоті якому…

— Іди до нас, сестро!

Голоси все далі, а вона біжить, біжить… Навіщо? До кого?