Розділ 27. Я кохаю тебе…

Наступного ранку Рюк одягнув свій улюблений фіолетовий світшот, який йому подарував Клаус на шістнадцятиріччя, та направився на зустріч з містером Андерсоном. Рюк знав, що його друзі підуть до лісу також приблизно о дванадцятій, тому він пішов на зустріч до озера о одинадцятій, аби не зустрітися біля входу до лісу.

Хлопець йшов містечком швидщим за середній темпом. І коли проходив алею з маленьким фонтанчик та різьбленими на ньому метеликами зустрівся з містером Голдом. Той саме виходив з квіткового магазину тримаючи в руках маленький букетик та пакунок до нього.

– Доброго ранку, Рюку. – привітався він, - Чув що сталося з Клаусом, прийми мої співчуття.

– Дякую. У Вас якийсь привіт?

Рюк звернув увагу на маленький букет з рожевих троянд.

- Так, типу того. – на обличчі містера Голда з’явилася легка посмішка. – А ти кудись поспішаєш?

– Так, типу того.

– Добре. Тоді не буду тебе затримувати. Вдалої зустрічі.

– Сподіваюсь. А Вам побачення.

Хлопець вже пішов до лісу, а з обличчя містера Голда не сходила щаслива посмішка від зустрічі яка станеться незабаром. "Сподіваюся їй сподобається подарунок…" – подумав він та рушив до "Лавандове поле".

Рюк тим часом вже дійшов до галявини де вони з друзями ночували першої ночі у лісі. Багаття яке розпалював Клаус все ще тримало той вигляд не дивлячись на те, що в лісі вже пройшло три сильні зливи. Він намагався не затримуватися на довго біля вогнища. Коли перед очима розлилася картина того дня.

- Що у вас тут? – спитав Макс, коли підійшов до хлопців.

- У нас ніяк не виходить його розпалити. – відповів йому Рюк.

Потім до хлопців підійшла Каміла та наполягала на тому, аби вони попросили допомоги у Клауса, а Рюк тоді відповів:

- Не потрібно, гадаю в нас вже скоро все має вдатися. – сказав він.

- Але в нас не вдалося, - хлопець присів поряд з багаттям, - і ми покликали тебе… А ти, брате, обізвав нас у своїх думках.

- У вас тут гілки трохи вологі…

Брат пішов шукати сухі гілки, до лісу. За хвилин 5-7, повернувшись до решти з повними руками сухих гілок, Клаус виклав їх у своєрідну піраміду, дістав зі свого рюкзака - запальничку та розпалив багаття.

– Мені так шкода, брате.

Але його спогади перервала вібрація від повідомлення, хлопець на автоматі потягнувся до кишені та дістав телефон. Повідомлення було від містера Андерсона. "Я на місці. Ти вже йдеш?". Рюк прочитав повідомлення, кинув останній погляд на галявину та рушив у глиб лісу до озера, де поранили його брата.

***

Тим часом Даніель, Карина, Каміла, Макс та Джеймс тільки-но зустрілися на площі та почали тримати курс до лісу.

– Дані, - почала Карина, - ти ще чуєш той шепіт?

– Так. Вони кличуть до себе, до лісу.

Далі друзі мовчки йшли до лісу, потім до галявини. Коли вони зупинилися на ній Карина з Камілою присіли на ті самі бруски дерева, що хлопці піддягували їх до багаття.

"О, то ви вже тут. Яка радість. То чого ви стоїте? Не знаєте куди йди чи що? А, точно незнаєте. Тож ми вам даємо підказку – йдіть туди де почалось наше з вами знайомство. А точніше знайомство з одними з вас."

Дівчина подивилась на Джеймса аби впевнитися, що він також це чув. Вони зустрілись стривоженими поглядами.

– Тож, куди нам треба йти? – спитав Макс.

Даніель та Джеймс знову переглянулися, а тоді хлопець почав:

- Нам, треба до озера судячи з усього.

Дівчата різко встали з бруска.

– Що? До озера? – спитала Карина.

– А ви точно впевнені? – продовжила Каміла.

– Вони сказали йти туди де вони познайомились з нами, а точніше з одними із нас. – мовив Джеймс

- А перед цим напередодні вночі вони глузували, що саме вони поранили Клауса того дня.

– Але ж того дня Клауса поранила лімнада, хіба ні? – Макс подивився на друга.

– Так, вона.

– То тоді виходить, що до озера, до себе нас кличуть саме лімнади. Ті хто смертельно поранив Клауса та ледь не вбили тебе. – він подивився на Джеймса, - Слухайте, то може нам краще не йти до них. Може це щось типу їхньої помсти?

– Я помирати не хочу.

– Ніхто не збирається помирати, Карино. Але якщо ми не підемо до них, то вони можуть почати зводити з розуму мого брата разом із Дані. Це також не вихід.

– Я розумію. Тоді гайда розберемося з тим чого вони хочуть та підемо вже додому. Гаразд?

– Звісно.

Друзі разом рушили по вже знайомій їм стежці. Спогади нахлинули.