Розділ 21. Молодша школа

“Дякую"

Також прозвучало в головах Джеймса та Даніель. Друзі простояли на тій галявині деякий час. Хтось плакав, хтось просто стояв та підтримував їх, хтось ходив по галявині та оглядав її.

Маленькі іграшки... Тільки зараз вони помітили, що такі самі маленькі іграшки лежали майже біля кожного дерева біля якого ріс барвінок. Іграшки були майже повністю лагідно вкриті ковдрою з тих квітів. Кролики, ведмедики, лисички, ляльки, маленьки потяги, машинки... Все це було на галявині.

Через деякий час, вони все ж таки вирішили потихеньку рухатися до виходу з лісу. Їхні нові знайомі - друїди також послідували з ними, оскільки не могли відпусти їх самих, бо деякі ще були під ефектом того, що щойно сталося, і також тому, що вони перейматися тим щоб вони, не дай Боже, не заблукали у такому стані.

Весь шлях до галявини, де друзі ночували в першу ніч, всі йшли не промовивши і слова, зате вже по знайомій стежці. Проте більшості вже емоційно полегшало. Дитячий шепіт більше не повертався після тих слів.

- Тут ми вимушені вас покинути. - почав Аріан. Хтось присів на ті самі великі шматки дерева.

- А то, нас можуть помітити. - сказала Ллевелін пожав плечами.

- І як правило, ми ніколи не виходимо за територію лісу. - закінчив Аріан.

- Звісно. - сказав Клаус, коли давав братові пляшку води.

Трохи посидівши на галявині друзі почали збиратися та починали йти.

- Дякую вам. - мовила Каміла.

- Було приємно з вами познайомитися. - з посмішкою на обличчі сказала Ллевелін.

- Дякую за допомогу. - сказав Джеймс та посміхнувся у відповідь.

Вони почали йти з галявини коли Аріан різко додав:

- А і Клаусе!

Він обернувся на його поклик, решта зупинились.

- Що?

- Бережи себе! І ви також. - додав він.

- Дякую.

Вийшовши з лісу друзі майже одразу розійшлися по домівках, оскільки на годиннику вже було опів на шосту. Вечеряти їхні батьки починали зазвичай саме о шостій годині.

- Що ж пишіть, дзвоніть, якщо що. - мовив Рюк, коли вони вже прийшли на центральну площу.

- Звісно. - сказала Каміла, - Але сподіваюся, що нікого "якщо що" не станеться.

- О, молодь, доброго вечора.

Звернувся до них чоловік, що йшов від містера Голда, про це свідчив пакунок, з написом "Антикварна крамниця містера Голда".

- Як ваші справи? - чоловік сильніше стиснув лацкани, оскільки подув майже льодовий вітер.

- Добре. - відповів йому Макс.

- Ну, це добре. - він глянув на годинник на руці та мовив, - Що ж вже майже шоста. Гадаю вас вже чекають вдома на вечерю, тож не стійте тут на холоді.

Він попрощався та рушив у сторону свого будинку. Який знаходився біля бібліотеки.

Друзі також попрощалися один з одним та рулиши по домівках.

Прийшовши додому Макса одразу привітав мамим лагідний голосок, який був так потрібен за останні декілька годин.

- Привіт, синку! - мовила вона з кухні.

- Привіт, мамо.

Макс вже майже розтібнув свою куртку та почав знімати своє взуття.

У квартирі був запах м'яса, яке готується у духовій печі, але зайшовши на кухню Макс помітив, що мама наче щойно дістала деко на якому в рукаві смачно виглядала запечена картопля з м'ясом та плавленим сиром зверху.

- Привіт. - привітала мама знову. - Як погуляли?

Вона саме почала розрізати рукав.

Макс спочатку присів за стіл, а потім відповів.

- Полугяли? Добре. - від трохи важко видихнув він.

- Це добре. - вона посміхнулась, - Сподіваюся ти зголоднів.

Обличчя Макса одразу змінило свій вираз. Вона стало більш веселе і та птома, що виднілась у його очах кудись зникла.

- Жартуєш? Навіть якби я не був голодним, то все одно з'їв би все. Воно ж так чудово пахне.

- Я знаю, синку. Але не все, що на вигляд чудове всередині таке саме.

- Знаю. - він одразу згадав про ту лімнаду, яка декілька днів тому намагалася вбити його друзів, - Але це точно не про твої кулінарні здібності, мамо.

Вона саме почала накладати картоплю на тарілки, коли вхідні двері квартири відчинилися та на порозі з'явився її чоловік та батько Макса - Генрі Пулман.

- О, Максе, ти вже вдома?

- Так. Йди сюди скоріше!

- Чого?

- Мама тут таку смакоту приготувала, що якщо ти ще хоч трохи затримаєшся у коридорі, то ми все з'їмо.

- Добре, почув! Вже біжу.

Генрі швидко зняв плащ та взуття і одразу рушив до кухні. Спочатку привітався з Міленою - поцілувавши її у щоку, а потім привітався з сином та сів поруч з ним за стіл.