Розділ 18. Друїд

- Джеймс. Але хто ти?

Він все ж таки потиснув їй руку та збертежено подивився поверх дівчини. Там виднілися маленькі оленячі ріжки. Вони були темного кольору через, що добре контрастують з її волоссям.

- О, ти про це? - прослідкувавши за його поглядом мовила Ллевелін.

- Так.

Всі на галявині стояли збентежені та здивовані з дівчини котра стояла перед ними. Особливо Джеймс який першим почав з нею розмову.

- Це типу з народження? - трохи обережно сказав він.

- Так. - невимушено сказала загадкова дівчина.

- А хто ти? - Джеймс трохи більше обдумав своє запитання та продовжив говорити, поки дівчина не почала відповідати, - Вибач, я маю на увазі, ти типу також хтось з міфології?

Дівчина трохи подумала перед тим як відповідати.

- Ой, ну навіть не знаю... Можливо.

"Та що ви її слухаєте? Повірте нам вона ще химерніша ніж ми... Краще йдіть до нас... І чим швидше, тим краще..."

Джеймс та Даніель зустрілись поглядами, після цієї новини, що щойно почули.

"Давайте йдіть до нас... Ви вже майже прийшли..."

Друзі продовжували його ігнорувати.

"Ах, так! Тоді горіти вам і вашим друзям у пеклі синім полум'ям!"

- О! Я здається згадала.

- Що? - спитала загадкову дівчину Карина.

- Я згадала, як у вашій міфології називають таких, як я. - Ллевелін зробила невелику паузу, - Друїди! Точно. Ти питав хто я, Джеймсе, - вона звернулась до нього, - Я друїд. - вона знову протягла йому руку.

На обличчях друзів з'явилося здивування від почутого.

- Хоча чого я дивуюся? - почав Рюк, - Якщо якихось загадкових вогників ми вже бачили, - він протягнув долоню перед собою та почав загинати пальці, - лімнад-манячок також, то чому б нам не зустріти ще і друїда? Правда ж?

- О, ті вогники яких ви бачили, - почала Ллевелін, - вони насправді дуже добрі.

Вона на секунду затихла, а тоді продовжила:

- До речі можу вас з ними познайомити, якщо хочете.

- В сенсі? - запитала її Даніель.

Ллевелін не відповіла, а натомість розвернулася до друзів спиною та повільно почала йти вглиб лісу. Друзям не залишилося нічого, як піти за нею.

Вони рушили вздовж товстих, високих дубів, але на жаль не по тій самій стежці по якій вони йшли першої ночі. Ця була інша. Вона не ярко виражена, як та, але якимось дивом видавалася дуже знайомою. Можливо вони гуляли тут коли були молодші?

Всі мовчки йшли за дівчиною-друїдом декілька хвилин нічого не кажучи, коли Ллевелін почала говорити:

- Я ж хотіла вам розповісти про тих вогників, здається.

- Так. - підтвердив її слова Клаус.

- Що ж, - почала вона, - взагалі вони дуже милі та дружелюбні. Вони дуже полюбляють грати в хованки між собою. А ще інколи з'являються перед відвідувачами лісу та лякають їх задля забави. - вона трохи посміялася.

- Для забави?! - спитав дівчину Рюк. - Вони довели нас до озера, де якісь злі русалки, чи що, намагалися вбити мого брата та мого друга.

Ллевелін не відповіла одразу, через що Рюк починав ще дужче сердитися.

- Я не думаю, що вони завели вас туди, саме до лімнад. Можливо вони просто хотіли показати вам озеро.

- Але ж вони повели нас і до будинку, що стояв на озері. - сказав Клаус.

Друзі саме вийшли на невелику галявину. Де їх зустрічали два голубих вогники. На перший погляд вони були спокійними, але якщо придивитися можна було побачити, що їхні вершинки сильно коливалися із сторони в сторону. Через що можна було зробити висновок, що вогники на даний момент були дуже схвильовані.

- Привіт.

Привіталася Ллевелін та підійшла до них.

- Що трапилося? - занепокоїно спитала вона.

"Що трапилось?! Що трапилось? Краще вже покиньте цю дівчину і йдіть до нас... Або ми виколимо вам очі коли зустрінемо... І ми не блефуємо..."

Даніель та Джеймс знову переглянулися. На їхніх обличчях з'явився маленьке збентеження. Вони не зовсім зрозуміли, що наразі відбувалося. В сенсі вони розуміли, що тільки вдвох мають змогу чути той шепіт, хоч і не зрозуміло з якої причини, але вони не знали чи потрібно казати за нього прямо зараз. Особливо якщо він вже стільки разів погрожував, але так нічого не зробив. Лише декілька разів сказав, що зробить з ними щось при зустрічі, але ж її може і не відбутися.

- Що трапилось? - повторила своє запитання Ллевелін.

На її обличчя поступово вимальовувалася емоція страху та непорозуміння.