Розділ 17. Ллевелін

Поки друзі всі разом сиділи у кав'ярні, де хтось з них помирав, хтось приховував правду, хтось фліртував, злива на вулиці посилювалася. Десь в далечі почувся грім та блимали блискавки, які освічували все навкруги не гірше за ліхтарі.

Компанія продовжила сидіти та пити каву, коли раптом на обличчі Джеймса з'явився страх, друзі одразу це помітили.

- Друже, що з тобою? - спитав його Рюк.

- Він повернувся.

Друзі нічого не зрозуміли тому Макс запитав його знову.

- Хто? Хто повернувся?

- Шепіт.

"Так, я знову у твоїй голові..."

Насміхаючись сказав той.

"І я хочу щоб ти прийшов до мене... Ти маєш прийди до мене... Або я сам прийду до тебе..."

Друзі так хвилювалися за Джеймса, що і не помітили, як до їхнього столики підійшли.

- Привіт.

Лагідним голосом з ними привіталась світла дівчина з коротким чорнявим волоссям, яка чекала, що з нею привітаються у відповідь. Але її так і не помітили.

"О, дорогий Джеймс Робертс, ти навіть не чуєш як з тобою вітається дівчина твоєї мрії... "

Після цих слів він нарешті помітив Кейтлін, що стояла поруч з їхнім столиком. Тепер на його обличчі знову з'явився жах, оскільки саме цією дівчиною тоді на плажі була лімнада. Дівчиною його мрії на яку він тепер не зможе дивитися, як раніше. Бо після того вечора Джеймс намагався усіма способами її уникати. він не хотів знову зустрітися з Кейтлін, яка могла виявитися зовсім не вона, а якась істота, яка знову захоче його прикінчити. Не менше він переймався, що поруч могло не бути Клауса, який минулого разу врятував його тільки того, що він наче надовго відходив щоб відлити.

- Привіт. - все лагідно повторила Кейтлін. - Як ваші справи?

Друзі нічого не відповідали їй. Оскільки це був перший раз коли вона почала з ними розмову за межами школи.

- Ти Кейтлін, вірно? - почав Клаус.

Вона подивилась на нього, посмішка трохи спала з її обличчя.

- Так.

- Добре. А не підкажеш, Кейтлін, коли ти останнього разу ходила до лісу? - Клаус сказав все напруч серйозним голосом.

- До лісу? Ще влітку, це має якесь значення?

Клаус помахав головою, а тоді перевів погляд на Джеймса який сидів навпроти нього.

- Зовсім ніякого.

- Добре. - тепер вона почала звертатися до Джеймса, - Джеймсе, - він глянув на неї вже з меншою кількістю страху в очах, - не хочеш піти погуляти в парку на тижні? - вона знову почала лагідно посміхатися.

Хлопець був у шоці, а Макс з Рюком радісно подивилась на нього підганяючи до відповіді поглядом.

- Так. Думаю ми можемо погуляти десь на тижні.

Він повторив все вголос для себе, щоб повірити в це.

- Добре, тоді я тобі напишу.

Знову посміхнувшись Кейтлін пішла до своїх подруг з якими сиділа за столиком в іншому кінці кав'ярні.

"Ходи до нас... Давай хутчіш... Давай... Ми чекаємо на тебе..."

- Народ, - почав хлопець, - як ви дивитесь на те, щоб піти за шепітом?

- Що?

- Коли? Прямо зараз? - запитала його сестра.

- Ну не зовсім. - продовжив він, - Ми можеш піти зараз та просто подивитися куди він кличе. А завтра вже саме туди і піти. Що скажете?

Друзі переглянулись.

- Але ж на завтра школу ніхто не відміняв. - сказала Каміла.

- Ну, взагалі то відмінили. - мовив Макс. - Ми чули, як вчителя казали, що на завтра занять може не бути, бо через сильний дощ та вітер сьогодні ввечері та вночі є ймовірність того, що може затопити деякі шкільні приміщення.

Дівчата подивились на Джеймса, а тоді почали.

- Ну, тоді добре. - погодилась його сестра.

"Ходи до нас... Давай скоріше..."

- В нас же кава оплачена? - спитала Каміла.

- Так. - мовив Макс.

- Тоді гайда. - вона рішучке встала зі свого місця, - Він ще щось балака?

- Так.

Хлопці також почали підніматися зі своїх місць повторюючи на Камілою, яка після почутої відповіді почала одягати свою куртку.

- Ну, тоді чого сидимо? Давайте вставайте. Чи мені одній цікаво який такий шепіт мучає голови моїх друзів?

- Не одній. - сказала Каміла. Вона з Даніель також почали одягатися.