Розділ 12. Бібліотека

Будівля бібліотеки не була сильно великою; а її архітектура була поєднанням античної та грецької; фасад був темно бежевого відтінку, подекуди фарба почала тріскатися утворюючи різні, гарні візерунки. Вхід до неї обробляли дві товсті колони в колір з фасадом, які взяли свій початок з античності.

Десь біля 09:45 всі почали збиратись. Першими прийшли Джеймс з Кариною. Вони взяли з собою по рюкзаку, але вже не такі великі, як до лісу. Але чекали вони не довго, бо через хвилини дві до них вже підійшов Макс.

- Доброго ранку. – все ще трохи соно мовив Джеймс.

- Доброго. Як себе почуваєш?

Сказав Макс, який теж ще не до кінця прокинувся та присів поруч з другом, Карина у цей час стояла біля хлопців.

- На подив нормально. Навіть нічого не болить.

- Це добре, а то я хвилювався за твою шию. Як батьки, бачили?

- Ні. І краще їм її не бачити.

Вони ще деякий час сиділи мовчки, коли раптом на обличчі Карини знову з’явилася привітна посмішка, вона попрямувала поміж хлопців на зустріч дівчатам, яких вона побачила скрізь води фонтану, щоб першою з ними привітатися. У той самий час хлопці також піднялися, але для того, щоб привітатися з Клаусом та Рюком, які щойно звернули з Хевен-стріт на площу.

- Привітики. Ви як?

- Все ок. – майже одночасно відповіли Каміла з Даніель. Через що, дівчата трохи посміялися.

- Ну, добре. – почала Карина, - Тоді ходімо до хлопців, а то вони вже судячи з усього тільки нас чекають.

І вона виявилась повністю права. Хлопці дійсно чекали на дівчат, щоб всім разом піти до бібліотеки. Вони рушили до хлопців, Даніель ще трохи кульгала на ногу котра провалилась у сходинку два дні тому. І хоча на годиннику ще не було десятої, вже всі були на місці.

Коли всі привіталися, то мовчки почали підніматися по сходах, яких було не багато, до головних дверей бібліотеки. Відчинивши їх друзі одразу рушими до стійки щоб запитати де може знаходитись потрібна їм інформація.

- Доброго ранку. – почав Клаус.

На його голос підняла голову жінка, що сиділа по ту сторону стійки.

- Чим можу вам допомогти. – вона швидко оглянула всю компанію, яка щойно до неї підійшла.

- Нам потрібно знайти інформацію про історію міста, де це можна знайти?

- Цікаво… Ця секція знаходиться одразу на секцією класики, це вам туди, – вона почала вказувати рукою, - прямо по цьому коридору в кінець, а потім наліво, там одразу побачите класику і від неї на право. Зрозуміли?

Друзі спочатку переглянулись між собою, а потім відповіли:

- Так, зрозуміли, дякую. – відповіла Даніель та люб’язно посміхнулась цій жінці.

Тоді вони рушили по коридору на який їм вказали. Джеймс та Рюк йшли між – Клаусом, Камілою та Кариною, які йшли попереду, та між – Максом та Даніель, що йшли позаду.

Клаус з дівчатами взяли на себе роль провідників, тому вони і йшли першими.

- Далі повертати?

- Клаусе, нам же сказали в кінець коридору, правильно? – запитала його Карина.

- Так, значить повернати нам не тут, тим паче що, далі ще є двері.

Вони продовжили рух. Коридор виявився напруч довгим.

- Слухай друже, - почав Рюк, - хотів спитати, як батьки відреагували на ці синці на шиї?

- Ніяк.

- Тобто?

- Вони їх не бачили. А то якби побачили, то відреагували би досить бурно. І є всі шанси, що мене повели б спочатку до поліції, а потім до лікарні. Ще мабуть не пустили б піти сьогодні кудись.

- Може і твоя правда. Ти взагалі думаєш їм показувати їх?

Джеймс помахав головою.

- Ні. Просто буду носити щось що, більш-менш закриває їх. Не хочу щоб вони нервували через це.

Джеймс виглядав засмученим тільки від однієї думки, що може засмутити маму, яку так сильно любить. Він навіть до церкви з нею ходив, бо вона ображалася на батька, що він не ходив з нею, бо вона казала – «Всі ходять з чоловіками, лише я одна хожу».

- Друже, посміхнись, – став його підбадьорювати Рюк та поклав руку на плече, - вже скоро ми знайдемо інформацію про те все, і ми це все благополучно зможемо забути.

- Напевно ти правий. – Джеймс подивився на Рюк та на його обличчі з'явилася посмішка.

- Ну, це вже воно.

Хлопці трохи посміялися.

- Як твоя нога?

- Що?

- Нога. Ти кульгаєш на праву ногу. – уточнив і повторює своє питання Макс.

- А, все нормально.

- Добре.

- Не думала, що це так помітно.

Сьогодні Даніель одягнула довгі, прямі, темно-сині джинси спеціально щоб не було так помітно як, вона кульгає.

- Не турбуйся це не так сильно помітно, - він лагідно до неї посміхнувся, - ми можемо йти повільніше, якщо тобі потрібно.