Розділ 11. Грінвуд

Наступною зупинкою коли всі змогли присісти - стала лавка на чарівній алеї з метеликами, що були вирізьблені на фонтані, що стояв по центру. Тепер алея вже трохи була вкрита оранжево-коричневою ковдрою опалого листя.

- Нарешті ми в Грінвуді і не потрібно не від кого тікати чи когось боятися.

Сказав Макс, який з Джеймсом та Даніель присіли на одну з п’яти лавок, що були на цій алеї, та дістаючи пляшку води зі свого рюкзака.

- Це точно. – відповів йому Рюк, що присів навпроти нього на край фонтана.

- Так, а то ми всі трішки втомились від всього цього… - сказала Карина, все ще іноді поглядаючи на ліс.

- Давайте, - почала Каміла, - вже завтра підемо шукати інформацію про те, що там сталося. – вона присіла на край фонтану біля Каміли, - а то в мене є великі сумніви, що хтось ще в змозі йти до бібліотеки чи до архіву та щось шукати там.

Друзі махнули головою на знак згоди з її словами, та продовжили сидіти відпочиваючи. Поки Клаус продовжив мовчати та стояти спостерігаючи за всією компанією.

Вони просиділи так, не довго, оскільки тишу порушила місіс Бредлі, котра віталась з власником антикварного магазинчику – містером Голдом, за ними майже одажу ж пролунав звук грому.

- Хай, йому грець! – вилаялася місіс Бредлі, - що знову гроза?

- Схоже на те, - мовив містер Голд, - сподіваюсь, що ви закінчили… якщо так, то я мабуть піду.

Він люб’язно посміхнувся її та рушив у бік свого магазинчику, що знаходився трохи далі по вулиці. Він трохи спирався на тростину, що була в його лівій руці.

Місіс Бредлі посміхнулась йому у відповідь взяла свого рудого померанського шпіца на ім’я - Зої на руки та зайшла до маленького продуктового магазинчику, ций фасад у той вечір сяяв червоним від світла сідаючого сонця.

Друзі посиді на алеї ще деякий час, а потім вирішили розходитися по своїм домівкам, але через кілька годин списатися в їхній групі, щоб обговорити «де?» та «о котрій годині?», вони підуть до бібліотеки на пошуки інформації.

***

Дійшовши до головної площі, де також був фонтан, але в два рази більший ніж на алеї, друзі попрощалися біля нього пішли по своїм вулицям.

Даніель та Каміла жили на одній вулиці та навіть в одному будинку. Обійшовши фонтан по правій стороні вони вийшли на Блосом-роуд, та пройшовши пару метрів зайшли до будинку, де вже пахло випічкою з корицею.

Макс пішов разом з Даніель та Камілою, але коли дівчата повернули на Блосом-роуд він продовжив свій рух до Хевен-стріт, оскільки вхід до його будинку був у дворі, йому довелося обійти майже всю будівлю.

Решта обходили фонтан з лівої сторони. Звернув на Оквуд-авеню, Джеймс, Карина, Клаус та Рюк йшли разом. Пройшовши школу яка була на цій вулиці з лівої сторони, брат з сестрою попрощалися з братами та рушили в будинок, що знаходився одразу ж за школою.

Клаус та Рюк вирішили піти через Евенгрін парк, що знаходиться по праву сторону вулиці, їхній будинок знаходився якраз на ним. Не даремно він називається вічнозеленим, оскільки більшість дерев тут саме хвойні, які не опадають на осінь, а менше половини всіх дерев, що тут ростуть - це дуби, тополі та клен. Тут не було дуже дивовижних атракціонів, натомість був маленький парк з ними в середині Евергрін. Проходячи одні з останніх лавок на виході з парку, Клаус помічає знайоме обличчя та сповільнює свій крок.

- Що таке? – питає його брат.

- Нічого. – Клаус перевів погляд на Рюка, - дійдеш додому сам? Мені треба поговорити з одним своїм знайомим…

- Добре. Тільки давай не довго.

Клаус махнув головою на знак згоди, але Рюк цього не побачив, тому додав зі спини:

- Давай не довго, а то я встигну замовити піцу та з’їсти її сам.

Почувши це Клаус на мить посміхнувся, але потім одразу ж рушив до свого знайомого. Він пройшов декілька лавок, коли нарешті сів на одну з них поруч з ним.

- Приніс? – спитав світлий чоловік років сорока, одягнений в чорний діловий костюм.

- Так. – сухо відповів Клаус.

Він подягнувся до свого рюкзака, відкривши його він дістав згорток тканини та передав його чоловікові.

- Ось. – все ще сухо та без емоційно сказав він.

Чоловік почав розкривати тканину, коли на його обличчі з’явилася самовпевнена посмішка. Тоді він перевів погляд на Клауса.

- Молодець. Не думав, що ти зможеш впоратись, але ти це зробив.

- Дякую.

- Як там просувається наша друга справа? – чоловік знову подивився на Клауса, але на цей раз більш виразно та прямо в очі.

- Просувається.

- Добре. Тоді можеш йти думаю твій брат тебе чекає.

Клаус суворо подивився на нього.

- Ой, що за погляд? Я ж не погрожую йому чи тобі, просто кажу.

Після цих слів чоловік встав поклав пакунок з тканини у свою сумку та рушив у сторону темно бежевої будівлі, що виднілася поміж дерев. В слід за ним встав Клаус та звично-швидким темпом рушив додому до брата.