Розділ 10. Шлях додому

Коли всі прокинулись, на годиннику було напів восьма ранку. Ніхто навіть не звернув уваги на  холодний, чарівний, загрозливий світанок...

Темно-сині подекуди ще чорні хмари, тільки-но почали повільно зникати з небокраю. Тож сторіж за все гроза тільки нещодавно закінчилася і в Грінвуді. В повітрі все ще був запах дощу, який трохи віддавав електричним струмом, після блискавок.

Не поснідавши, та не сказавши ні слова, друзі, одразу ж почали збирати свої речі. Як можна скоріше вони склали свої намети та вирушили до лісу, по вже добре знайомій їм стежці.

***

Вони мовчали до поки не дійшли до їхньої галявини, на якій друзі ночували у першу ніч. Здалося, що тільки тут, вони змогли видихнути з полегшенням, не турбуючись за всіляких німф-убивць та вогників-що-вказують-шлях.

- Зачекайте, будь ласка, мені потрібно перевести дух. - мовив Джеймс.

Коли всі зупинились, хтось присів на ті самі бруски, що залишились на галявині, а хтось продовжив стояти.

Джеймс продовжив:

- Ми вже далеченько від озера пішли давайте просто трохи посидимо та переведемо подих... бо не знаю як ви, але я трохи втомився.

Він дістав зі свого рюкзака пів літрову пляшку води та випив майже половину одразу ж. Хтось повторив за Джеймсом, і дістав зі своїх рюкзаків воду, а хтось дістав щось чим можна було перекусити.

- Це точно, оскільки за останні два дні у звичайному темпі ми проходили цю стежку майже за годину, але тепер за..., - Рюк перевів погляд на екран телефону, - за приблизно сорок хвилин.

- Так, ми молодці. - підбадьорливо мовив Макс друзям.

- Слухай, брате, як там твоя шия? - спитала Карина, - просто не думаю, що батькам сподобається побачити на ній ті синці від рук...

Всі перевели очі на Джеймса.

- Та навіть не знаю... Не дивився на неї з ранку. - він подивився на сестру, - Ми ж намагалися якнайшвидше зібрати всі речі та піти з того пляжу.

- Точно… дай тоді гляну.

Карина підійшла до брата. Вона побачила, що синці менше не стали, але замість того трохи потемнішали.

Поки сестра огляда Джеймса, сам він дивився то на друзів, то час від часу переводив погляд у сторону стежки якою вони прийшли. Коли раптом його очі округлилися, а в горлі застиг німий страх.

- Друже, що з тобою? Ти виглядаєш наляканим. – спитав його Макс.

Джеймс мовчав декілька секунд, навіть не помітивши, що сестра вже відійшла від нього та щось казала решті.

- Джеймсе, ти в порядку? – продовжив Рюк.

- Т-т-там, - він вказував пальцем на стежку до озера, - там вог-г-ник…

- Що? Який вогник? – Каміла не одразу зрозуміла про що йдеться.

- Голубий. – доказав за друга Макс.

Всі обернулись в тому напрямку куди вказував Джеймс, там справді десь у глибині виднівся голубий вогник, який здавалось не летів на галявину на превелику радість друзів. Але все одно втигнувши злякатися, друзі як найшвидше поклали свої пляшки з водою та їжу назад до рюкзаків, щоб рушити як можна скоріше звідси.

Тим часом на дереві неподалік друзів, куди не дивилася їхні очі, сиділа дівчина та з цікавістю спостерігала за ними своїми яскраво коричневими очима, а сніжно-біле волосся спадало їй на плечі…

«Невже ці малютки змогли їх налякати?» - подумала незнайомка.

Коли друзі були зібрані вони як можна скоріше поспішили залишити цю галявину, і як можна скоріше вже вийти з лісу. Вони рухалися швидко, намагаючись не обертатись назад.

Коли друзі все ж таки вийшли з лісу і тепер могли побачити Грінвуд, який напевно, вперше так раді бачити, точно можна було видихнути з полегшенням.

«Ми вийшли…».

Ця думка промайнула в головах усіх. Адже те, що вони пережили за ці три дні та дві ночі, мало хто взагалі проживає за ціле життя…