Розділ 9. Клаус та Даніель

Наступного ранку раніше за всіх прокинулась Даніель. Вона не стала будити дівчат оскільки на годиннику було пів на сьому ранку, а вони заснули близько опівночі.

Даніель вирішила вийти з намету, хоча б для того аби вдихнути свіжого повітря та остаточно прокинутись. Коли вона вийшла закутана у плед, зупинилась.

- Як гарно. – мовила вона.

Сонце тільки-но почало виходити з-за небокраю, але його ще не було видно через високі дуби, сосни та ялини.

- Чого ти тут?

- Що? – сказал вона обернувшись. – О, доброго ранку.

- Доброго. Так чого ти тут?

- Вирішила свіжим повітрям подихати.

- А якби тут лімнада чи вогні були?

- Клаусе, не будь песимістом. Якби вони тут були, думаєш я би вийшла на зовні? Я ж не зовсім дурна.

- Я не це мав на увазі.

- Знаю... Так, а ти чого вийшов?

- Також повітря захотілося. – сказав він, - Знаєш спати в наметі, де спить ще троє хлопців не сама гарна ідея.

- Я повірю тобі на слово.

Клаус подивився на Даніель та дещо помітив. Хоч вона і була закутала в ковдру, але вона стояла на піску у шкарпетках. Він підійшов до неї ближче.

- Тобі не холодно так стояти?

- В сенсі?

- Ну, ти зараз лише в шкарпетках стоїш.

Вона перевела свій погляд на свої ноги.

- О, чорт. Я напевно не помітила цього, коли виходила з намету. Я зараз.

Даніель поспіхом повернулась назад до намету, аби вдягти свої кросівки. Саме тоді вона повністю подивитися у що Клаус був одягнений. Чорні штани та білі кеди, які якимось чином залишись білими після всього того де вони ходили. Та його біла сорочка, поверх якої був одягнений чорний бомбер, який він майже ніколи не знімав за весь час походу.

«І, навіщо одягати сорочки у походи?» - подумала Даніель. «Що це в нього на манжеті?».

Коли вона нарешті взулася, то повернулася до нього. Й перше на, що вона звернула увагу це його манжет, що виглядав з під рукава бомбера.

Він був у крові.

- Це, що кров?

- Так. Але там просто подряпина. Не треба за це перейматися.

- Ага, звісно. З простої подряпини стільки крові не тече. – Даніель на хвильку затихла.

Верхня частина манжету та той рукав сорочки який все ж таки було видно були в крові, яка явно стікала десь з передпліччя.

- Це тебе та лімнада. – Клаус не відповів, лиш дивився на озеро. – Значить я права.

Тепер їй знову довелося повернутися у свій намет, але тепер уже не за взуттям, а за аптечкою. Їй доводилося поводитись тихо, аби не розбудити дівчат.

- Добре, хоч це і подряпина з твоїх слів, але її теж потрібно обробити від всякої зарази.

- Не треба. Я ж кажу це просто подряпина.

- Хочеш, не хочеш, але це потрібно зробити. Хоча б пластир наклеїти. – вона подивилась на нього своїми великими зеленими очима. -  Я ж свою ногу обробила, хоча там була невеликі подряпини… - останнє вона промовила ледь чутно сама до себе.

- Добре.

- Клас. Знімай рубашку.

- Що, вибач?

Якийсь момент Даніель не розуміла його запитання, але коли зрозуміла як звучали її слова, то їй стало соромно, і вона трохи почервоніла.

- О, ні, ні, ні, - вона зробила декілька невеликих кроків назад, - я не це мала на увазі. Я про те, що тобі потрібно її зняти, бо інакше не наклеїти пластир.

- Я зрозумів. – на його облиці з’явилась легка усмішка через те, що Даніель трохи почервоніла. – Ти чого?

- Ти про що?

- Про те, що почервоніла.

- Забудь про це, будь ласка. – вона закрила обличчя руками. Їй було дуже соромно.

- Та все добре. – тепер на його обличчі з’явилася повноцінна посмішка.

Даніель ніколи не бачила як він посміхається, а тим паче сміється. В його очах з’явився раніше небачений їй іскра…

- Не смійся.

- Добре. Але нічого не можу обіцяти.

Спочатку він зняв свій бомбер, потім черга дійшла до сорочки.

Гудзик за гудзиком все більше і більше Клаус відкривав вигини свого торсу. Ось вже останні і можна побачити шість кубиків його пресу. Коли він зняв правий рукав, саме там була «подряпина», показалось доволі спортивне передпліччя. Також можна було побачити чорно-біле тату у вигляді тополі, на передній частині його біцепса. Також Даніель помітила довгий шрам на ребрах, він був ще рожевим, а це означало, що він почав загоюватись тільки не що давно.

«Подряпина» і справді виявився не смертельною, але все ж тягнулася вздовж майже всього плеча. Можна було виразно побачити чотири паралельні порізи від гострих нігтів тієї лімнади. На превелику радість вони не виявилися надто глибокими.