Розділ 8. Гроза

- Чого їх досі не має? - спитала Каміла. – Вже пройшло, Бог, зна скільки часу.

- Це не вони, там йдуть? - сказав Рюк.

- Здається вони. - відповів Макс. - Що це Клаус тримає у руках? - він примружився, - Це що ніж? - він піднявся зі свого місця на ноги.

- Ніж? - перепитала його Карина, яка теж піднялася на ноги.

- Клаусе, звідки в тебе ніж? - спитав Рюк, коли хлопці вже підійшли до них. Рюк ще раз глянув на ніж. – Він, що у крові! Що ви вже зробили?

Всі хто ще сидів, підняли зі своїх місць та підійшли до хлопців. У всіх був шок. Коли вони побачили, як виступають синці на шиї Джеймса у вигляді долонь та закривавлений ніж Клауса. У кожного в середині вирувало так багато різноманітних емоцій, але точно можна було сказати лише одне – страх переповнював всіх. А особливо хлопців які щойно повернулись.

- Що сталося? - спитала Даніель. - Ви поранені?

- Ми ні, але одна тварюка з тієї сторони пляжу точно поранена. - сказав Клаус.

Він явно брехав оскільки у місці де лімнада його порізала, була глибока рана, а по його руці стекала кров.

- Що? Хто там? – спитав Макс.

- За це можна більше не турбуватися. – продовжив казати Клаус.

- Джеймсе з тобою все гаразд? – запитала його Карина.

- Знаєш, сестричко, - почав він, - все добре. Окрім того, що мене мало не вбили.

- Ви, що побилися? – спитав Макс.

Це припущення було висунуте, бо Макс як і всі прекрасно знали ці двоє не дуже між собою ладнають.

- Ні. – сказав Клаус. – Це не моїх рук справа.

- Не твоїх? Тоді хто це зробив? – спитав Макс.

- Ну якщо коротше, - почав Джеймс, - коли я закінчив зі своїми справами, я вийшов на берег, а там я побачив Кейтлін. Точніше те, що прикидалося нею.

- Зачекай но, ту саму Кейтлін, за якою пів школи бігає? Ту Кейтлін?- спитав Рюк.

- Так. Ну, ми з нею заговорились, а коли Клаус мене окрикнув, і я обернувся на його голос…

Джеймс трохи помовчав, а тоді перевів погляд на Клауса. Той у свою чергу зрозумівши його продовжив. А сам Джейсон поки присів поряд на деревину.

- Після того, як він обернувся на мій голос, Кейтлін яка виявилася не Кейтлін, перетворилась скоріш за все на лімнаду та накинулась на Джеймса та почала його душити. Це її сліди від рук, ви зараз бачите на його шиї. Поки я добіг до них, Джеймс дотягнувшись до каменю, вдарив її по голові. Але це вибило її з колії всього на декілька секунд, тоді вона знову накинулась на нього. Коли я вже був поряд, дістав кинджал та вставив його їй прямісінько у серце. Потім коли ми вже остаточно впевнились, що вона мертва, я витягнув його, і ми направились назад до табору.

- Зачекай, - почала Каміла, - тобто ти гадаєш, що то була лімнада?

- Так. Я думаю, що то була саме вона.

- Джеймсе, вона напала на тебе, коли ти не був у воді. Я ж правильно зрозумів? – спитав Макс.

- Так. Вона просто стояла на березі, може за метр два, три від води.

- Тоді судячи з того, що зараз відбулося. Я зараз про ці вогні та лімнад. Я пропоную йти додому як можна скоріше, оскільки й поняття не маєм які з міфів ще опиняться правдою. – сказав Макс, - Хто згоден?

Макс подивився на решту. На їхніх обличчях можна було прочитати, що вони всі згодні з ним.

- Тоді пропоную йти збирати речі. – сказав Рюк. Тоді він та решта направились до своїх наметів.

- Ми не встигнемо до темряви вийти з лісу. – сказав Клаус. – Може на вулиці ще й світло, але ми не встигнемо.

- З чого ти це взяв? – спитала Каміла.

- Зараз десь сьома година вечора. – він подивився котра година на телефоні. – Так, вже початок восьмої. Скоро почнуться сутінки. Ми не будемо йти по темряві назад.

- Ти пропонуєш, - почав Рюк, - нам тут залишатися на ночівлю?

- Так. Іншого виходу ми не маємо. Тільки звісно якщо ти хочеш дійти до першого повороту коли вже почнуться сутінки. А до тієї галявини, де ми ночували сьогодні, коли на вулиці вже буде досить темно.

- Ні, не хочу. – мовив Рюк.

Таким чином він ніби погодився з братом, що вони залишаються тут на ночівлю.

- Гаразд. Тоді ми залишаємося тут на одну ніч, а завтра зранку ми у темпі збираємося і йдемо додому. – сказав Макс.

З ним всі погодились, але напруга почала зростати.

Наступні майже півтори години були нестерпними. Друзі сиділи поряд з полум’ям, майже не розмовляли. Коли комусь потрібно було відійти, вони йшли по двох або по трьох.

Але загальні сподівання не справдились. На пісок, близько десятої почали падати перші холодні краплі дощу.

Саме зараз на руде волосся Карини почали капати каплі.

- Народ…, - звернулась вона до всіх, - здається починається дощ. Знову.

Небо було майже чорне, не тільки через те, що вже було близько десятої години вечора, а й через те, що небо повністю закрили чорні, як вугілля - хмари.