Розділ 1. Ліс

Грінвуд. 2024.

Ця історія починається в нічим не примітному містечку. Грінвуд.

Якось група підлітків вирішила піти у похід до місцевого лісу. Але як завжди буває в таких історіях - ліс був увесь у містичних чутках, таємницях та легендах.

У теплий жовтневий вечір група друзів йшла по вулиці, поміж міських будівель та маленького продуктового магазинчику. Чиї яскраво червоні цеглини світилися через те, що сонце вже сідало.

Небокрай був неймовірним… Голубе небо різко, але водночас плавно переходило у яскраво помаранчевий та жовтий кольори. На горизонті видніється рожевий та червоний…

- Давайте швидше! Я не хочу бути на місці о восьмій годині. – сказав хлопець з білявим волоссям та в оранжевому світшоті, який йшов (а, напевно вже і біжав) попереду всіх.

- Ми ж нікуди не поспішаємо, Джеймсе.

Друзі й справді йшли не дуже швидко, адже їм не було куди поспішати.

Ось вони вже проходили алею з маленьким фонтаном по центру, з різьбленими на ньому іменами архітекторів які цей фонтан та багато чого іншого в місті побудували. Він був оздоблений маленькими різнокольоровими метеликами, які також літали навколо нього та квіткових клумб висадженим на алеї.

Вони проходили кав’ярню «Лавандове поле», декілька жилих будівель та книгарню, в якій Даніель була постійною клієнткою. Щойно пройшовши антикварний магазинчик містера Голда, друзі вийшли на стежку вже яка вела прямісінько до лісу.

Поруч йшов з Джеймсом йшов Рюк. Вони бурхливо обговорювали свої почуття від походу який тільки но починався. Фіолетові спортивні штани Рюка, виділялися на фоні його чорного світшота. А його чорна кепка, з під якої не було видно його русявого волосся, почала намокати.

Краплини дощу вже потроху падали з неба.

Каміла, Даніель та Карина щось обговорювали йдучи позаду хлопців. Вони були найкращими подругами. Блондинка, брюнетка та руда.

Це було ідеальне тріо.

По заду всіх йшли Макс та Клаус.

Макс. Доволі приємний, високий темношкірий хлопець, який був у зелених спортивних штанах, а з під чорного світшота, виглядала біла футболка, та – його улюблена зелена кепка, з вишитою на ній темно-зеленою ялинкою, яка наразі захищає його від дощу.

Клаус виділявся. Можливо через те, що серед всіх він був найстаршим, а можливо через те, у що був одягнений. Він був у чорних джинсах, білій сорочці та зверху у чорному бомбері.

Дощ посилювався.

- Пішли вже, а то намокнемо зараз. – сказала Карина.

Група рушила до лісу.

Коли вони знайшли галявину, дощ який починався кілька хвилин тому вже завершився, тож всі відразу почали розкладати свої речі по галявині та ставити намети.

- Максе, чи не міг ти нам допомогти? – гукнув його Джеймс.

Він з Рюком старанно намагався розпалити багаття, поки всі завершували з розкладанням речей.

- Що у вас тут? – спитав Макс, коли підійшов до хлопців.

- У нас ніяк не виходить його розпалити. – відповів йому Рюк.

Тож Макс теж прийнявся спробувати його розпалити. Але в нього теж не вийшло цього зробити.

Тоді Рюк та Джеймс знову спробували це зробити, але в них як і раніше нічого не вийшло.

- Слухайте, я звісно в цьому не розуміюсь. – почала Каміла, - Але не простіше буде попросити про допомогу Клауса?

- Не потрібно, гадаю в нас вже скоро все має вдатися. – сказав Рюк.

Через деякий час дівчата закінчили зі своїм наметом.

Сонце починало сідати за обрій.

Хоч дерева і були високі, але красу сьогоднішнього вечірнього заходу сонця не можливо було не побачити. Коли на небі, яке було майже безхмарне, все ще можна бачити відтінки голубого та синього на сході, але у той самий час на заході вже виднілися яскраво оранжеві, жовті та червоні відтінки неба та особливо перистих хмар.

Оскільки Рюк залишив складання їхньої палатки на брата, тому Клаус провозився з нею довше за інших. Але коли закінчив, не відразу пішов допомагати з багаттям, не дивлячись на те, що повітря з кожною хвилиною ставало все холоднішим. Він мав написати містеру Андерсону.

«Я на місці. Чекайте.».

- Клаусе, чи не міг ти нам допомогти? – сказала Даніель, коли підійшла до нього.

– З чим?

- Хлопці ніяк не можуть багаття розпалити, а тебе кликати відмовляються, кажуть, що самі впораються… але вже починає холоднішати.

Вона перевила погляд на решту, на її подруг, які вже дістали зі своїх палаток теплі ковдри аби було не так холодно, та на хлопців які досі старалися розпалити багаття.

- Гаразд. – сказав він.

Вимкнув телефон він рушив до інших. Він присів та подивився на «багаття», а тоді мовив:

- У вас тут гілки трохи вологі… - він перевів погляд на хлопців, - Ви знали?

- Напевно ввібрали вологу з землі поки ми намагались його розпалити. – сказав спокійно Макс.