***

Глава 28

Джан поспіхом сів у машину й наказав водієві їхати — але не поспішати. Адже десь там стояла Міка. Він усе вдивлявся у вікно, та ніяк не міг знайти її поглядом. Може, вони звернули не туди? Або він неправильно її зрозумів? Може… Ні, ні, не може бути. Хоча все ж ... Може, вона поїхала. Передумала.

Не схоже. Вона була щирою. Та й сказала, що чекатиме на нього. А Міка не з тих, хто розкидається словами — тим паче обіцянками. У ній він був упевнений більше, ніж у собі.

А може, вона вирішила так його провчити — щоб він зрозумів, як це, коли тебе кидають у мить, коли ти зовсім цього не чекаєш. Наче ніж у спину.

Усередині все здіймалося, збивалося, мов хвилі під час шторму. Мозок пульсував, страх пронизував усе тіло. Нервова нудота підступала до горла.

Життя знову втрачало смак і ставало чорно-білим.

Ось вона —  щойно була в його руках. Щойно він обіймав її, ніжно притискав до себе. Відчував запах її тіла, волосся, смак губ. Він відчував, як тремтіло її тіло, як стогін пристрасті виривався з грудей. Він відчував кохання та пристрасть. Справжні — ті, які неможливо зімітувати, зіграти чи вигадати.

Ні, Міка не могла так вчинити. Не могла погратися — й кинути.

«Як ганчірку…» — спливло в голові Джана.

Розум затуманювався, очі ніби відмовлялися бачити реальність.

А може, все це — ілюзія? Може, йому все примарилося? Може, це сон, і він зараз спить у своєму ліжку в Кемері — й ніяк не може прокинутися?

Джан потер повіки, дивився на світ очима, в яких уже збиралися сльози.

Яке це — втрачати те, що ще секунду тому було поруч?
Коли ти майже доторкнувся до щастя,
майже відчув, як воно стає твоїм —
і раптом воно зникає. Просто — немає.

Без вибуху. Без грому.
Лише тиша. Біль та його подруга безнадія.

І в цій тиші ніби щось відривається всередині,
ніби з тебе вирвали живе місце,
і туди миттєво хлинув холод.

Він сидів, не рухаючись,
вдивлявся у скло, за яким уже нічого не міг побачити.
Там, де мала бути вона, тепер — порожнеча.

Секунда, дві, три… і весь світ почав осипатися,
наче пісок, який неможливо втримати в долонях.

Яке це — втрачати?
Мабуть, отак:
коли все довкола залишається тим самим,
а всередині вже нічого немає.

Джан опустив очі.
Він був майже певен — усе. Міку він втратив. І, напевно, це було її рішення піти.

Наздоганяти потяг — безглуздо.
Їхати до неї додому, стукати у двері, говорити «я тебе кохаю, повернися» — теж.

Вона зробила вибір. А йому тепер із цим жити.

Він важко видихнув і на мить підняв погляд до неба. Внутрішньо намагався прийняти її вибір, але молився і потай благав, щоб вона все ж таки була поруч. Щоб вищі сили її повернули. Але відчай благав його змиритись. Він опустив голову і дивився в далечінь. В нікуди…

І раптом — завмер.

У далині, в пилюжно-золотому світлі заходу сонця, він побачив її силует.
Вона йшла повільно, ніби нікуди не поспішала.

Джан різко нахилився вперед і сказав водієві турецькою:
— Dur, Mikanın yanında dur.
(«Зупинися біля Міки.»)

Водій послухався. І в ту мить усередині Джана ніби спалахнув мільйон крихітних феєрверків. Як швидко здійснилось бажання. Бо воно було щирим   і чесним.

Він не зміг стримати усмішки — надто довго вона пекла зсередини.

Машина плавно зупинилася.

Джан вийшов, обійшов її й, наче боячись сполохати цю мить, тихо сказав:
— Зірко моя… ми ж домовлялися зустрітися на повороті.

Міка зупинилася, ледь усміхнулася й відповіла, опустивши погляд:
— Мені стало нудно… я вирішила пройтися вздовж дороги.

Він ступив ближче, взяв її обидві руки, притиснув до своїх губ і прошепотів:
— Я думав, ти поїхала. Думав, що втратив тебе. Знову.

Міка тихо усміхнулася — так, як усміхаються, коли більше не потрібно слів, — і, трохи зніяковівши, сіла в машину.

Джан відчинив двері свого номера й запросив Міку зайти. Пара кроків і вона була вже в його владі. З першого погляду номер підкорив її — водночас своєю вишуканістю й простотою. Тут відчувався лоск і стиль, притаманні Джану, але в кожній деталі жила стримана витонченність. Ніжне, приглушене світло ніби підкреслювало дорожнечу інтер’єру й спокій, яким дихав простір.

У повітрі стояв знайомий аромат — щось рідне, близьке, як тоді, у Стамбулі. Міку одразу огорнуло тепло спогадів: ці парфуми, цей запах — Джан.

Він увімкнув тиху музику. Мелодія розлилася кімнатою, м’яко відлунюючи в стінах. Створювала не тільки настрій а і задавала атмосферу ніжності і неквапливості. Все наче дихало для них, було створене для того, щоб вони знов воз’єднались.

— Присядь, — тихо сказав він, показуючи на диван у вітальні.

Сам зняв піджак і опустився поруч.

— Може, хочеш щось випити? — промовив трохи невпевнено, наче ніяковіючи.