***

Глава27

Поки вони дивилися одне на одного, музика на сцені змінилася. Забриніла більш весела мелодія, легка, майже святкова — але слова знову били прямо в їхню історію.

«Ось і все скінчилося,
і кульки в долоні я зберу,
і в небо повільно,
тихо відпущу…»

Пісня звучала життєрадісно, наче після грози виглянуло сонце. Джан злегка посміхнувся. Але в цій усмішці було стільки болю, що вона різала гостріше, ніж сльози. Він зробив крок, потім ще один — йшов до Міки. Міка зрозуміла. Зрозуміла його намір ще до того, як він наблизився. І в ту ж секунду поруч опинився Олексій. Вона, майже не думаючи, взяла його за руку і почала танцювати.

Джан зупинився. Його погляд пекуче обпалював, але Міка робила вигляд, що не помічає. Вона усміхалася Олексію — м’яко, спокійно, наче  все навколо не має жодного значення.

Усередині Джана все похололо. Все стиснулося, закрутилося тугим клубком. Він міцніше стиснув бокал, і в якийсь момент йому захотілося просто розчавити його в руці, розбити в кров, лиш не відчувати цю суміш злості, ревнощів і болю. А Міка кружляла у танці.

Олексій, дивлячись на неї, тихо запитав:
— Це щиро… чи ти просто хочеш його роздратувати?

Міка ледь помітно кивнула.

Олексій усміхнувся:
— Ну тоді на п’ять хвилин я готовий бути твоїм найкращим другом… для злості.

Вони обидва тихо розсміялися, наче між ними був якийсь заговор, відомий лише їм двом. Поки Міка кружляла у танці з Олексієм, вони розмовляли про дрібниці — так, ніби навколо не відбувалося нічого важливого.

Коли музика замовкла, Джан зник із виду. Міка видихнула з полегшенням, наче скинула з плечей невидиму тяжкість.

Вона підійшла до свого столика, взяла бокал шампанського. І раптом — спиною відчула, як змінилася атмосфера у залі. На сцені знову змінився виконавець. Міка повернулася — і побачила ту саму дівчину. Ту, що співала про біль і розставання.

Тепер її голос звучав інакше — у ньому не було страждання, лише сила.

Забриніла нова пісня — ще більш пронизлива.

Про те, що все, що було, не зламало, а зробило сильнішими.
Про те, що тепер не страшні ні вогонь, ні вода, ні рай, ні пекло.

Міка повільно підійшла ближче до сцени, зупинилася біля найближчого столика. Від кожної ноти по шкірі бігли мурашки. Слова наче проникали прямо в душу, вирівнювали дихання, наповнювали світлом. Вона відчувала — так, вона сильна. Вона витримала.

І в той самий момент, коли серце билося в унісон із мелодією, — поруч, наче з повітря, з’явився Джан. Він просто стояв за сусіднім столиком. Міка мельком глянула на нього… і знову звернула погляд до сцени.

Сльози текли самі — тихо, без ридань. Вони котилися по щоках, наче омивали її минуле.

Коли пісня закінчилася, Міка  розвернулася і спокійним кроком пішла.

Дім Петровича вона знала добре — тут не раз проходили зустрічі й корпоративи.
Вона пройшла знайомим коридором, зайшла на кухню, налила собі склянку холодної води.
Підійшла до вікна. Надворі колихалося листя — спокійно, ніби у світі нічого не сталося. Міка пила воду маленькими ковтками й просто дивилася, як вітер тріпоче зеленню. Після всіх бур їй було потрібно лише це — тиша й дихання.

Тихо, мов нізвідки, з’явився Джан.
Вона все так само стояла спиною до входу, дивилася у вікно.
Він підійшов і ніжно обійняв її за плечі ззаду.

Його дихання збивалося, ніби перебивало всі слова.
Серце калатало так швидко, що пульс віддавав у скронях.
Але йому потрібно було щось сказати. Думки крутилися вихором, чіпляючись за слова, які могли б наблизити її, а не відштовхнути.
Він шукав правильні фрази — обережні, м’які, ті, що не зруйнують крихку тишу між ними, а дозволять їй відчути: він поруч.

— Джаним, пробач мене. Скажи, що я маю зробити, щоб повернути тебе? — його голос звучав м’яко, майже пошепки.

Міка навіть не підняла голови.
— Джан, усе, що ти міг, ти вже зробив. Ти просто викреслив мене зі свого життя, навіть не вислухавши.

Вона трохи повернулася до нього — стримано, спокійно, але всередині все тремтіло.
— А сьогодні я викреслюю тебе. І більше на цю тему ми не говоримо. Повертайся до гостей, ти ж цвях програми.

Міка намагалася бути холодною, навіть трохи підколоти його, ніби захищаючись від власних почуттів.
Але Джан стояв перед нею, не відводячи погляду, наче хотів роздивитися кожну рису її обличчя, запам’ятати її подих.

— Міка, все, що було, є і буде між нами ще буде! — тихо промовив він.

— Не буде, — різко перебила вона, ніби відрізала нитку, що ще тримала їх разом.

— І буде, — спокійно, але з болем у голосі продовжив Джан. — Між нами — це найдорожче, що я маю. Пробач мені… я дурень. Я втратив те, що було важливішим за все.

Він зробив крок ближче. Його слова були не зізнанням — молитвою.
— Джаним, ти не просто жінка… ти моє життя. Я хочу дихати з тобою одним повітрям, навпіл. Ти — не примха, не бажання, не мрія. Ти — це я. І без тебе я не цілісний.

Він говорив так, ніби видихав останні залишки гордості.
— Кожен мій подих хоче бути поруч із твоїм. Кожен мій погляд шукає твою усмішку. Я прошу тебе… повернися і подивися мені в очі.