***

Глава 24

Сонячні промені на світанку ніжно торкалися очей Міки. Вона руками потерла обличчя і на секунду подумала, що проспала на роботу. Але, обернувшись до приліжкової тумбочки, переконалася: до будильника ще далеко.
Вона потягнулася до телефону, але його не було на місці. Міка згадала: після приїзду залишила телефон у куртці, а ноутбук — на кухні. Їй зовсім не хотілося відкривати соціальні мережі. Вона глибоко зітхнула, згадала, що вчора повністю вимкнула телефон, і вирішила забути про нього на деякий час.
Міка встала, пройшла на кухню, і руки самі потяглися автоматично до турецької кави. Але тут вона зупинилася і суворо сказала собі:
— Отже, з цього дня я нічого турецького більше не люблю, не п’ю, не слухаю, не дивлюся і не читаю.
Вона заварила звичайну розчинну каву, спокійно поставила кружку на стіл і почала виконувати свій ранковий ритуал, дозволяючи собі зосередитися лише на простих, звичних рухах.

Мелек сиділа, як зазвичай, у своєму саду, пила ранкову каву і слухала спів птахів. За кутом вона помітила сина. Джан присів на плетене крісло з таким винуватим виглядом, що в Мелек усе серце ніби впало в п’яти.
— Джане, синочку, — сказала вона тихо, але суворо, — чому ти не ночував удома? Чому прийшов у такому вигляді? Що сталося?
Джан обережно присів ближче, опустивши погляд, і сказав:
— Мамо, я такий дурень… Я такого накоїв, що ти собі й уявити не можеш. Я не знаю, як виплутатися з цієї ситуації.
Мелек, як завжди мудра і спокійна, просто погладила його по голові і сказала:

— Синочку, у будь-якій тяжкій ситуації слухай своє серце. Воно підкаже тобі вихід, і ти знайдеш двері навіть там, де їх, здавалося б, немає.

Джан не хотів занурювати маму в те, що сталося між ним і Мікою. Він знав, що вона сильно засмутиться. Та й додому їхати не хотілося, але треба було привести себе до ладу перед новим робочим днем.

Він пішов до своєї кімнати, увімкнув душ, і краплі теплої води стікали по його обличчю та тілу. Невільно руками торкнувся губ і згадав всю солодкість поцілунків Міки. З самого початку спілкування з нею його не цікавили інші жінки. Його тіло прагнуло лише її, його душа — лише її. І зараз він розумів, що все зіпсував, абсолютно і безповоротно.

Він закрив очі, і з них потекли сльози — не скупі чоловічі, а важкі, повні гіркоти і болю. Не міг стриматись, бо зруйнував те, чого так волів, до чого прагнув. Голова боліла радше від смутку і відчаю, ніж від випитого вчора алкоголю. Він знав: якщо зараз полетить до Міки, вона не підпустить його навіть на гарматний постріл. Це була горда і сильна дівчина. Написати або зателефонувати він не міг — вона закрила всі доступи. Хоча, звісно, можна було знайти лазівку. Але спроба — скоріше за все, єдина, і Джан розумів: цей шанс не можна втратити. Треба було знайти варіант безпрограшний і вірний.

Зараз він не бачив жодного. На секунду сперся руками об стіну і, закривши очі, просто насолоджувався краплями води, як колись під дощем з Мікою. Усі ті самі емоції наповнили його, і раптом думка осяяла його, немов блискавка: рішення треба знайти — миттєво, чітко, без зволікань.

Він їхав у машині на роботу. Охорона на передньому сидінні намагалася щось сказати, обговорювала якісь деталі, але Джан не слухав. Його думки були десь далеко, розчинені в спогадах і тихій паніці, у пошуках рішення.

І раптом — різкий спалах прозріння. Блискавкою через голову майнула ідея. Джан дістав ноутбук, увімкнув відеозв’язок і набрав Петровича. Серце билося частіше, руки тремтіли, але розум був гострий і зібраний. Він знав: це — єдиний шанс виправити все і зробити крок, який не залишить зворотного шляху.

Щоденні ритуали Міки трохи порушувалися. Вона ловила себе на думках і діях, контролювала кожне відмовлення від усього турецького: кави, музики, звичних дрібниць, що раніше приносили радість. На роботі вона прибрала заставку з ноутбука, на якій були зображені хвилі Босфору, прибрала зі столу маленькі турецькі дрибниці, викинула навіть ручку, яку дали в готелі в Стамбулі. Заблокувала всі доступи до Джана, кожен куточок свого віртуального світу очистила від нього.

Але музика, що грала на фоні, вторглася в її серце, попри всі заходи обережності. Хлопчик із ангельським, чарівним голосом співав прямо в її душу, повторюючи слова, які звучали як попередження: «Видали його з думок…». Міка підкорилася, подумки промовивши: «Це знак…», і дозволила собі цей символічний крок.

На роботі було легко відволіктися. Справи поглинали її повністю, настільки, що навіть каву доводилося пити на ходу, між дзвінками, звітами та зустрічами. Кожен рух, кожна дія нагадували, що життя триває, і що вона сама повинна тримати себе в руках, попри бурю всередині.

Не знайшовши в своєму кабінеті папки зі звітами за квартал, Міка рішуче пішла до кабінету Петровича. Вона зайшла без стуку — знала, що він раніше 11 на роботі не буває. Але здивувалася: було лише 9 ранку, а Петрович уже сидів у кріслі.

— Я за папкою, — сказала вона без привітання.
Петрович лише посміхнувся і відповів:
— На ловця і звір біжить.

Міка хотіла щось сказати, але Петрович повернув ноутбук, і Міка побачила на екрані Джана.

— Merhaba, canım, — пролунало привітання турецькою.

Міка глянула на Петровича і сказала суворо:
— Ви чули щось про зрадників? То ж, Петровичу, якщо будете з ним спілкуватися не по справах філіалу, я піду до конкурентів. Мій турецький серіал завершено.