***

Глава 23

Секунди змінювалися хвилинами, хвилини — годинами, а години непомітно перетворювалися на дні й тижні. Здавалося, що вони увійшли в життя одне одного так глибоко, ніби під шкіру. На якомусь невидимому рівні вони вже відчували: хто коли прокинувся, хто затримався на роботі, хто ось-ось напише.

Любити можна і на відстані. Відчувати — теж. Іноді здається, що між людьми протягнуті невидимі нитки, і навіть мільйони кілометрів не можуть їх розірвати. Фантомний біль розлуки пронизує наскрізь, ніби тіло й душа відгукуються на кожен рух, кожну емоцію іншої людини. І що сильніше кохання, то гостріше це відчуття: серце реагує, подих завмирає, і ти ніби відчуваєш його душу всередині своєї — кожен погляд, кожне слово, кожен дотик, яких немає поруч, але які відчуваються так виразно, ніби вони тут і зараз. Любов — це не лише присутність, це вміння жити в іншій людині, бачити її світло крізь відстань і розуміти, що без неї світ був би порожнім.

Кожен ранок починався з короткого, але безмежно теплого «доброго ранку». Вдень — дорога на роботу, дзвінки, справи. Але на тлі всього цього незмінно світився екран ноутбука, де був увімкнений Skype. Кожен займався своїми справами, але весь час залишався поруч з іншим. Ці мимохідні погляди з-під лоба, ця звичка ловити одне одного очима — вони ставали частиною їхньої повсякденності. Лише зрідка мікрофон вимикався, коли до кабінету заходили сторонні. І вже неможливо було уявити життя без цього. Без них одне в одного.

Увечері все перетворювалося на тихий сімейний ритуал: Міка готувала вечерю разом із Джаном, а він — переглядав папери поруч із нею. Вони навіть навчилися одночасно вмикати фільм, обговорювати сцени й жартома кидатися попкорном у екран. Щасливий сміх іноді змінювався тишею, але це мовчання не було важким. Воно було наповнене — очікуванням, надією, тихою тугою. Обоє згадували ті дні в Стамбулі. Обоє берегли тепло і пристрасть тих маленьких моментів. У обох на вустах була запечатана любов. Обоє знали, що це моя і це мій.

Вони дивилися одне одному в очі й мовчали. Але в цьому мовчанні ховався цілий мільйон фраз, які хотілося вимовити, а вимовляти було страшно — щоб не завдати одне одному болю. Очі були не просто вікнами душі — вони були провідником у саму її глибину. Здавалося, що можна зазирнути всередину, пройти крізь усі шари, відчути страхи, радості, сумніви, надії й таємниці. Вони відчували одне одного на такому тонкому рівні, що слів просто не вистачало. Кожен погляд був повідомленням, кожна мить мовчання — зізнанням. І в цьому тихому, майже невидимому спілкуванні вони розуміли: любов — це не лише слова й дотики, це вміння бути разом навіть без них, відчувати одне одного наскрізь і без остатку, бачити душу, відкриватися й довіряти повністю. Обидва знали: вони хочуть скоротити цю відстань — тисячі кілометрів — до одного-єдиного міліметра.

— Зараз, одну секунду, — сказала Міка, відсуваючись від ноутбука. Вона підійшла до принтера, стукнула його по боковині, але той лише загуркотів і вперто замовк.

Повернувшись до екрана, вона зітхнула:
— Джане, схоже, доведеться йти на поверх і друкувати там.

— Ні! — Джан похитав головою і удавано насупився. — Це ціла вічність. Занадто довго. Виклич майстра, хай полагодить твій принтер. Тільки не виходь із кабінету. Я не зможу так довго без тебе.

Міка усміхнулася його перебільшеній серйозності:
— Джане, це займе купу часу. Наш майстер вічно зайнятий, а звіти Петровичу потрібні терміново. Інакше він вибухне, як перестиглий помідор.

Вона показала пальцями маленький проміжок.
— Почекай три секунди. Я навіть не буду вимикати ноутбук. Просто збігаю, роздрукую — і одразу повернуся. Одну секунду, на мить.

Джан відвів очі, але щосекунди поглядав на ноутбук, що стояв збоку. Там нічого не відбувалося — лише порожнє крісло Міки стояло нерухомо. Чулися віддалені голоси з її поверху.

Він узявся перебирати папери, але ніяк не міг у них вникнути. Усе втрачало сенс, поки Міки не було поруч. Літери не читалися, а цифри не несли в собі жодної інформації.

І тут на екрані з’явився рух: у крісло Міки сів якийсь хлопець.

Джан здивувався, злегка підняв брову.
— Пане Оздемир, доброго дня, — хлопець заговорив першим. — Мене звати Олексій Синицин. Я хотів би відкрити вам очі. Тільки вислухайте мене уважно й постарайтеся не перебивати.

Джан трохи нахилився вперед.
— Вітаю, — холодно промовив він. — Уважно вас слухаю.

— Пане Джане, можна я так вас називатиму?

— Ні вже. Пане Оздемир, — обірвав Джан.

— Добре, пробачте… — Олексій ніяково звів долоні до обличчя, мов у молитві. — Пане Оздемир, я хочу відкрити вам очі на Міку.

Джан мовчав, його погляд став важчим.

— Я знаю, що ви з нею спілкуєтеся, — продовжив Синицин. — Але Мікаела Зурабівна не така проста пташка, як вам здається. У мене мало часу, але дозвольте сказати, як чоловік чоловікові.

Він знизив голос:
— Усього, що вона має, Мікаела Зурабівна досягла не наполегливою працею, як вона запевняє. Вона весь цей час… спала з моїм батьком. За кожним його бажанням бігала до нього в кабінет. Самі розумієте, у такому юному віці неможливо досягти таких висот чесним шляхом.

Джан стис губи, але не перебив.

— Її ідеально підписані договори теж мають своє пояснення. Вона любить підкреслювати свій розум і працьовитість, але насправді все зовсім не так. Повірте мені: вона така гадюка, якої вам і не снилося. І тактику «недоторканної» вона застосовує і до вас.