***

Глава 22

Зайшовши в квартиру, Міку першою зустрів її улюблений Баксик. Він з розбігу заплигнув на плече, ніби намагався обійняти господарку.

— Бакс, я теж скучила! — засміялася вона крізь втому, ледь вириваючись із його міцних «обіймів». — Ну обережніше… дай мені хоча б поставити чемодан.

Знявши взуття, Міка одразу відчула: кроки давалися важко. Тіло нило, кістки ломило — не лише від втоми після перельоту, а й від пережитого. Душа вимагала обіймів Джана, його дихання поруч. Усе навколо здавалося порожнім і холодним без нього. Цей розбитий стан супроводжувася і апатією, і розгубленістю одночасно.

Вона вперто вмилася холодною водою, зібрала залишки сил і вирішила зателефонувати Джану — хоча б повідомити, що долетіла.

Коли на екрані засвітилися його очі, Міка на секунду забула про біль. Але погляд Джана був сумним, тривожним.

— Джаним… як твій переліт? — тихо запитав він.

— Все добре, Джан, не переживай. Я вже вдома, — відповіла вона, намагаючись підбадьорити його усмішкою.

Але він уловив у її голосі дивну хрипотицю, у рухах — втому.  Вон амляво говорила, очі були пусті та знесилені. Рухи мали якусь затримку, наче вона в сповільненому фільмі.  Хоча вона намагалась і вдавати щасливу і бадьору. Йому здалося, що вона хвора. І в той момент за його спиною з’явилася мама.

— Ой, донечко, це ти? — з радістю заговорила жінка. — Я так рада з тобою познайомитися! Мене звати Мілек. Я знаю, що тебе звати Міка, Джан стільки розповідав про тебе.
Міка розгубилася, але зібралася й чемно сказала:
— Добрий день, пані Оздемір. Я теж дуже рада з вами познайомитися.
— Ні-ні, не називай мене так, донечко, — м’яко перебила Мілек. — Називай просто Мілек… або мамо, як тобі буде зручно.
Вона усміхнулася ніжно, по-материнськи.

Джан у цю мить просто сяяв. Він знав: якщо мама отак приймає людину — значить, її серце вже зробило вибір.
Мілек щебетала, засипала Міку запитаннями: як їй поїздка, які враження, які емоції. Міка відповідала стримано, з повагою, намагаючись не показати, що їй важко говорити.
І раптом Мілек уважно примружилася:
— Донечко, а ти не можеш зараз поміряти температуру? Мені здається, в тебе жар.

Міка замислилася, приклала долоню до лоба і тільки тоді усвідомила: справді, її кидає в жар.
— Одну секундочку… я піду по термометр, — пробурмотіла вона й вийшла з кадру.

Щойно її обличчя зникло з екрана, Мілек повернулася до сина:
— Джан, справи зовсім погані. У неї, найімовірніше, висока температура.
— Але, мамо… що ми можемо зробити? Вона там одна. Хіба що замовити ліки, — безпорадно сказав Джан.
— Ні, синочку, — похитала головою Мілек. — Жодні ліки у світі не допоможуть так, як мої трави.
— Тоді збирай, — рішуче сказав Джан. — Зараз же відправимо літаком твої зілля.

Міка, прихопивши ноутбук з кухні, сказала з лукавою усмішкою:
— Джане, ти не проти, якщо ми поспілкуємося в спальні? Щось я й справді не дуже добре почуваюся…
Вона ніжно підморгнула, залізла в ліжко, засунула термометр під пахву й зручно вмостилася. Дивилася на Джана так, ніби сам його погляд був для неї ліками.

Джан опустив очі, зітхнув:
— І знову в усьому винен я… Це я дозволив тобі вмовити мене вийти на Босфор. Ми гуляли під дощем, і ти, мабуть, переохолодилася.
Міка тихо засміялася, голос у неї був трохи сиплуватий:
— Ну і що? Це ж  були наші моменти щастя… А наслідки — легко виправні.

Він дивився на неї й не міг зрозуміти, чим заслужив таке диво. Вона вміла бачити хороше навіть там, де інші бачили лише проблему.
— Джаним, — промовив він особливо м’яко, — мама зараз збере свої ліки. Я відправлю їх тобі. За пару годин кур’єр усе принесе. Мама напише, як заварювати трави. Ти вип’єш — і завтра вже будеш здорова.

Міка навіть підвелася в ліжку:
— У сенсі збере трави? У сенсі ти відправиш? Джан, не треба… навіть якщо це звичайна застуда, я вип’ю щось від жару. Завтра дорогою з роботи куплю лимон і ще ліки. У мене, здається, навіть один у холодильнику завалявся.
Він одразу перевів розмову:
— Скажи чесно, у тебе в холодильнику взагалі їжа є? Ти хоч поїла?
— Ні, — зітхнула Міка. — Мене ж тиждень не було вдома. У магазин іти сил немає… та й апетиту ніякого. І, Джан, я тебе прошу: не напружуй маму, не варто мені нічого надсилати. Я сама впораюся.

Джан усміхнувся своєю фірмовою усмішкою — куточок губ ледь піднявся, і в очах з’явилося світло.

— Добре, добре, моя зірко. Я сам із усім розберуся. Ти тільки відпочинь. А за пару годин, будь ласка, відчини двері кур’єрові.
Міка хотіла обуритися: «Чому він мене не слухає?» — але сил не було. Вона вже майже засинала й раптом спитала:
— А пахлава буде?..

Джан не стримав сміху й голосно крикнув турецькою:
— “Anne! Mika baklava istiyor!” (Мамо! Міка хоче пахлави!)

З кухні долинув голос Мілек:
— Добре, добре! Значить, моя донечка скоро одужає. Обов’язково одужає!

Міка, щойно влягшись у ліжко, швидко поринула в тривожний сон. Жар затьмарював свідомість, і їй снилися якісь нечіткі образи. Але раптовий стукіт у двері вирвав її із забуття.
Вона розгублено озирнулася, не відразу розуміючи, де перебуває. Підвелася, хитаючись, і пішла до дверей. На порозі стояв чоловік із величезним кошиком. На кур’єра він зовсім не був схожий — радше нагадував одного з охоронців Джана: високий, у строгому пальто, з упевненою поставою.