***

Глава 19

— Джаним, ти втомилася? Голодна? — обережно запитав Джан, ледь торкаючись її руки.
— Так, я трохи втомилася і голодна, — усміхнулася Міка, її очі блищали від задоволення й хвилювання.

— Тоді давай зайдемо пообідаємо. Екскурсія вдалася на славу, ми обійшли все, що ти хотіла побачити, а тепер час підкріпитися, — запропонував Джан, ніжно ковзнувши поглядом по її силуету.

— Ні, не хочу в ресторан, — тихо сказала Міка, — я хочу відчути всю атмосферу Туреччини.

Джан помітив неподалік хлібний прилавок.
— О, — сказав він із легкою усмішкою, — давай зайдемо туди й візьмемо парочку сімітів.

— Мені ця ідея дуже подобається— весело відповіла вона.

Вони підійшли до ларька. Міка вибрала випічку й почала розраховуватися. Джан хотів її зупинити, але вона рішуче сказала:
— Ні вже, екскурсія з тебе, а частування з мене.

Розплачуючись, вона промовила турецькою:
— Teşekkür ederim. Poğaçalarınız muhteşem kokuyor. Size, ellerinize ve tüm ailenize sağlık.
(Дякую. Ваші булочки пахнуть чудово. Здоров’я вам, вашим рукам і всій вашій родині.)

Продавець, усміхнувшись, схилив голову й відповів:
— Ah, kızım, teşekkür ederim, teşekkür ederim. Allah sana her şeyi milyon katı ile geri versin.
(Ах, доню, дякую тобі, дякую. Нехай Аллах поверне тобі все в мільйон разів.)

Потім він звернувся до Джана з серйозною й шанобливою усмішкою:
— Efendim, bu hazineye iyi bakın. O ruhu temiz bir insan, tıpkı bizim güzel Türkiye’miz gibi.
(Пане, бережіть цей скарб. Вона чиста душею, як наша прекрасна Туреччина.)

Міка сиділа на лавці, обережно відкусивши ароматну випічку.
— Знаєш, Джане, — почала вона, ніби сама до себе, — мабуть, немає нічого кращого у світі, ніж жити в гармонії з душею. Я так мріяла бути тут, бути біля Босфору й бути з…

Джан перебив її м’яким, але впевненим голосом:
— Бути з тобою.

Він усміхнувся, і Міка одразу знітилася, опустила очі на випічку й продовжила жувати, водночас філософствуючи:
— Так от, найбільші радощі в нашому житті… вони такі маленькі, а ми цього просто не цінуємо й не помічаємо. Подивися, яка краса! Як же тут добре! Мені здається, моя душа саме тут — у гармонії та рівновазі.

Джан розсміявся й сказав:
— Я сам із гармонії та рівноваги.

У цю мить поруч пролетіла чайка й спритно вкрала у Міки булочку. Але вона зовсім не засмутилася — навпаки, почала голосно сміятися, радіючи самій ситуації, цій маленькій пригоді.
— Джане, Джане! Дивись! Вона їсть булочку! Дивись! — вигукнула вона, регочучи.

Джан спостерігав за цим збоку, і в його очах блиснула тиха усмішка. «Невже ще є люди, які можуть так щиро радіти? — думав він. — Як діти, які все життя зберігають цю просту радість». Спостерігати за нею було неабияк приємно. Відчувати її просто поруч, чути сміх, радіти всьому, що їй подобається – ось чим було наповнене його повітря зараз.

Він нахилився до Міки, обійняв її за плечі й тихо сказав:
— Хочеш, ми ще трохи прогуляємося набережною? Вітер із Босфору такий свіжий, а захід сонця обіцяє бути прекрасним.

Міка кивнула, притулившись до нього, і в грудях знову розлилося тепло. Вона зрозуміла, що такі миті — найсправжніші. Тут, поруч із Джаном, з ароматом моря й прянощів у повітрі, вона відчувала себе живою, справжньою і щасливою.

Вони стояли й дивилися на повний Босфор, занурені в тиху магію вечора. Джан глибоко зазирнув у очі Міки, провів пальцями по її щоці й, нахилившись, нарешті дозволив їм возз’єднатися в такому довгоочікуваному поцілунку. Він тривав, здавалося, вічність.

Кожен рух, кожен подих були наповнені теплом і ніжністю. Вони ніби парили десь високо, невагомі, розчинені одне в одному. Джан ніжно притиснув Міку до себе, і здавалося, що він не хоче, що це завершувалось. Він хотів, аби вони стали єдиним цілим, щоб їхні душі сплелися, і ця мить тривала вічно.

Коли поцілунок завершився, вони залишили легкий дотик одне до одного — як спогад про мить, яка назавжди залишиться в серці. Джан тихо промовив турецькою:
— Seni seviyorum.
(Я тебе кохаю.)

Міка усміхнулася, облизала губи, відвела погляд убік і весело вигукнула:
— О, кіоск з морозивом! Ходімо, я пригощу тебе морозивом!

І вони, сміючись, попрямували до маленького кіоску, де аромат солодкого частування змішувався із запахом вечірнього Босфору, роблячи цю мить ще більш казковою й живою.

Міка підійшла до кіоску й, усміхаючись, сказала:
— Bize lütfen iki tane.
(Нам, будь ласка, два.)

Вона подивилася на Джана й додала:
— Hayır, en iyisi bir tane dondurma, vanilyalı. Bir tane vanilyalı dondurma, evet, kesinlikle.
(Ні, краще одне морозиво, ванільне. Одне ванільне морозиво, так, точно.)

Джан дивився на неї з легким здивуванням, але не сказав ані слова, просто спостерігав за її радістю й увагою до кожної дрібниці. Він з осторогою подивився на Міку й тихо промовив:
— Звідки ти дізналася, що я не їм морозива? Про це ніхто не знає, окрім мами.

Міка підвела брови від несподіванки:
— Як це ти не їси морозиво? Ти не любиш морозиво? Ні. Ні, Джане, так не буде, — відповіла вона. — Я вже дванадцять років не їла морозива. Напевно, навіть більше. Тепер ти в мене полюбиш морозиво.