****

Глава 18

Життя набувало інщого відтінку. Кращого, неповторного аромату. Завдяки тому, що у Міки з’явився Джан, а у Джана з’явилася Міка.
Кожен їхній день був сповнений емоцій — наче маленький феєрверк.
Сміх, кумедні фразочки по дорозі на роботу, дурнуваті картинки, якими вони обмінювалися в середині дня, вечірні фільми, коли відстань у тисячі кілометрів перетворювалася на один екран. Але чим більше цього було, тим сильніше обом здавалося — цього мало. Недостатньо. Хотілося більшого. Хотілося справжнього — не пікселів, не звуків із динаміка, а живого дихання поруч.

Вони навчилися не просто писати й дзвонити. Вони навчилися бути разом, навіть якщо кожен у своєму місті.

— Джаним, нарешті ти дісталася до роботи. Чому так довго? — із легкою докірливістю запитав Джан, ледве помітивши її за ноутбуком.

— Тому що, — протягнула Міка, закочуючи очі, — існує таке поняття, як громадський транспорт. А він має звичку ламатися. Хе-хе.

Джан фиркнув, насупився, ніби зовсім не розуміючи:

— Чому Петрович досі не дав тобі особистого водія? Ти ж уже в тому статусі, коли можеш їздити не з чужими людьми, ділитися з ними ароматами їхніх парфумів, а з комфортом. Ти цього варта, ти це заслужила!

Міка голосно розсміялася:

— Джан, у нас не все так, як у вас. Ми — не холдинг, а всього лише філіал. Не забувай про це.

Він незадоволено видихнув, але вже з викликом:

— Хочеш, я прямо зараз зателефоную Петровичу, і ти будеш добиратися на роботу не тільки з особистим водієм, а й на особистому літаку?

Міка захихикала, прикриваючи долонею губи:

— Ні, дякую! На особистий літак я сама зароблю.

Джан насупився, зімкнув брови і сказав серйозно:

— Але моя Джаним не повинна…

— Так, Джан, заспокойся, — перебила його Міка, дістаючи з-під столу туфлю з відломаним каблуком. — З усіма проблемами я розберуся сама. Або ти хочеш вирішити й цю? Я можу прислати тобі каблук поштою — приб’єш?

Він розтанув, усміхнувся, очі його засяяли:

— Та ні, краще я пришлю тобі нові туфлі.

— Ти невиправний, — зітхнула Міка, але куточки її губ здригнулися.

— До речі, — заговорив Джан, — у мене для тебе хороша новина.

— Усі новини, які ти говориш, хороші, — жартівливо зауважила Міка.

Він нахилився ближче до екрану:

— Ти ж тоді, боягузка, втекла з зустрічі… А в кінці оголошували переможців філіалів. Тобі Петрович не повідомив приємну новину?

Міка насупилася:

— Ні, ще не повідомив.

— Цікаво, — пробурмотів Джан. — Ваш філіал виконав усі норми і навіть перевищив їх. Тому директор і його заступник із сім’ями їдуть на тиждень до Стамбула. Проживання в готелі, переліт, екскурсії, харчування — усе оплачено. Сподіваюся, валізи ти вже зібрала?

— У сенсі зібрала? — Міка підняла брови.

— Ну як, — здивувався Джан, — виліт через три дні. Дивно, що Петрович мовчить.

Міка задумалася, трохи прикусивши губу:

— А це точно іменні виграші? Чи Петрович вирішує, кого брати з собою? Якщо вирішує він, то Міка Зурабівна туди точно не потрапить.

— Чому? — Джан відверто здивувався. — Ти ж його заступниця.

— Ну, Джан, — зітхнула вона, — є ситуації, коли я зовсім не зам, а всього лише дівчина на побігеньках. Я зручний співробітник, бо не ви…

Джан підняв руку, ніби просячи Міку почекати, і сказав:

— Міка, одну секунду. Не йди далеко.

Він потягнувся до телефона, набрав номер і, дочекавшись відповіді, перейшов на діловий тон:

— Еда, доброго ранку. Проконтролюй, будь ласка, щоб запрошення були іменні. І перевір, щоб серед гостей обов’язково була Мікаела Зурабівна Амірані. Надішліть їй ще раз іменне запрошення. І, будь ласка, зателефонуй  її начальнику, повідом офіційно і попроси підтвердження, хто саме поїде. Ця справа на твоєму особистому контролі.

Він відключився і, повернувшись до відеодзвінка, подивився на Мику із задоволеною усмішкою, ніби крапку в цьому питанні вже було поставлено.
За секунду двері до кабінету Мики розчинилися навстіж — без стуку, як це завжди було властиво Петровичу.
— Мікусю, дорога моя дівчинко! — вигукнув він з порога, розпливаючись у широкій усмішці. — Я ж зовсім забув повідомити тобі одну дуже важливу новину! Ми ж через три дні летимо на найпрекрасніший відпочинок у Стамбул!
Він ступив ближче, розмахуючи руками, ніби щойно повернувся з курорту.
— Уявляєш? На цілий тиждень! Я зі своєю дружиною… і ти! Ну, можеш когось узяти, у тебе ж є плюс один. Хоча… ну в тебе ж нікого немає, тож лети тоді сама, моя дівчинко, моя голубонько, моя трудівнице! — торохтів він, не даючи вставити й слова. — Нарешті відпочинеш. Ах, як же це прекрасно! Я вже собі все це уявляю.
Він майже підстрибував від захвату, загинаючи пальці:
— Житимемо в найкращому готелі Стамбула. Все включено, все включено, все включено! — повторював він, мов заклинання. — Я такий щасливий! Я все проконтролюю, я все влаштую. Тобі залишиться лише валізу зібрати, давай-давай, не сиди до вечора, біжи!
Двері за Петровичем зачинилися з тією ж легкістю, з якою й відчинилися.
Мика сиділа, дивилася на екран, де був Джан, і безупинно кліпала, ніби не могла повірити жодному слову.
Потім повернулася до нього:
— Ну так… забув. Уже кілька місяців минуло. Класно він забув. Цікаво, це лікується чи ні? — усміхнулася вона, але в її голосі була образа.
Джан голосно засміявся, закинувши голову, але сміх швидко обірвався.
Мика, ніби її вдарило струмом, різко подалася вперед:
— А як? Як?! Як ти міг? — її голос тремтів. — Ти ж не знав моєї реакції, ти не знав, що я втечу. Я вже тоді спланувала, що буде ця поїздка!
Він лише злегка всміхнувся, опустивши погляд:
— Мика… ні. Я просто хотів заохотити вашу філію чимось. Це, чесно кажучи, не була поїздка до Стамбула. Подарунок був особисто для тебе, — додав він тихо. — Та я передумав і щоб тебе не скомпрометувати, я вирішив і Петровичу вручити квитки — він же директор, а ти заступниця, –
Він підвів на неї очі –
— Потім, коли ми знову почали спілкуватися, до нього прийшли запрошення. Так, у Стамбул. І так, прийшли запрошення на твоє ім’я. Я не знаю, чому він змовчав. Але, Міка, не сердься на мене.
Джан зробив вдих і, ніби боячись, що вона його переб’є, видихнув одним потоком:
— Я вигадав усю цю поїздку, щоб просто провести час із тобою. Це ж твоя мрія — я хотів здійснити її. Сім днів, Мика. Сім днів Стамбула. Я буду з тобою, я покажу тобі всю красу цього міста. Ми зможемо сходити до Босфору… ми зможемо бути поруч.
Будь ласка, не відхиляй мою пропозицію. Я дуже тебе прошу. Я тебе просто благаю.
         Він дивився на неї очима голодного кота. Міка не змогла встояти. Та й не хотіла. Вона просто не знала, як натякнути, що сама хоче цієї зустрічі. Хотіла виправити помилку того вечора. Хотіла бути не лише в його полі зору, а й у його присутності.
Вона на секунду стрепенулася:
— Джан… ну ти ж розумієш, що ми маємо тримати це в таємниці? Щоб мінімальна кількість людей знала. Я не хочу, щоб ходили зайві чутки.
Він кивнув:
— Так, так, моя зіронько, звісно. Не хвилюйся, я вже все продумав. Ви прилетите, поселитеся в одному з готелів моєї мережі. Але, коли ви приїдете, там випадково не виявиться одного номера — і тобі на ресепшені запропонують компенсацію, перевезуть до іншого готелю, кращого. Це мій фаворит — готель, там на тебе чекатиму я.