***

Глава 17

Міка відчинила двері своїм рідним ключем, притулилася щокою до прохолодної поверхні й тихо прошепотіла:
— Боже… я вдома. Я просто хочу бути вдома. Я більше нічого, мабуть, у цьому світі не хочу.

У передпокої панувала ідеальна чистота, ніби за ці дні в квартирі ніхто й не з’являвся.

— Баксик?.. Баксик?.. Баксик?.. — покликала вона, але відповіді не було.

Серце неприємно здригнулося. Вона занесла валізу, поставила біля дверей.
Зняла взуття й, не роздягаючись, пройшла до своєї кімнати.

Бакс, ніби нічого й не сталося, лежав під ковдрою, розтягнувшись на подушці, й тихо сопів. Міка підійшла, погладила його. Кіт прокинувся, підняв голову.
— Ну от, Баксик… я вдома, — усміхнулася вона крізь втому.

Кіт замуркотів, ніби з полегшенням, і притулився до її руки. Він був надзвичайно радий, що вона повернулась. Це читалось в його очах.

Міка поспішила на кухню, відчинила холодильник, знайшла його улюблені ласощі. Баксик накинувся на їжу — чи то апетиту не було, чи він відчував на відстані, що з господинею щось не так, але було видно, що до цього він не їв.

Вона заварила собі чай. Спершу хотіла зварити каву, але, ніби змінюючи звички, кинула в кухоль одне зернятко кардамону. І, виправдовуючи себе, прошепотіла:
— Ні-ні-ні… це не турецька спеція. Це перська.

Її рухи були схожі на ритуал. Вона тікала не від зовнішнього — від внутрішнього. Але тоді вона цього ще не розуміла. Їй просто хотілося позбутися чогось невидимого. З цими думками вона пішла в душ. Вода текла по шкірі, але вона не могла зрозуміти, що саме так тягне її назад або від чого саме вона ховається.

Сидячи в літаку, Джан не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Ніби з аркуша відірвали шматочок, і він сам став якимось неповноцінним.

Він не бачив Міку й боявся написати їй. Боявся подати бодай якийсь знак, ніби будь-який рух викриє його. Думки поверталися додому. Там уже чекала мама — вона повернулася з відпустки в Аланії, де кілька місяців гостювала в тітки. Джан знав: варто йому приїхати, і вдома чекатимуть смачні наїдки, турбота, звичне тепло. Мама, звісно, захоче побачити його усмішку. Та усміхатися йому не хотілося.

Він відчував розгубленість. Не знав, куди тікати: у власну домівку в Кемері чи до мами, в її  будинок. Метався між цими думками, але зрештою вирішив повернутися до себе. А мамі він пояснить, що на нього звалилося надто багато справ, що йому потрібно бути ближче до роботи.

«Джанн, за свої довгі роки ти не знав, що таке страждання. Так, тобі було боляче, коли не стало тата… але ж я з цим упорався. У моєму серці було місце лише для однієї коханої жінки — мами. Я не збирався впускати туди нікого, Джанн.
Але ж ти впустив. Впустив цю дівчинку. Цю дівчинку, Міку. Цього янгола. Ти покохав. А тепер що? Тепер незрозуміло, як ти міг її відштовхнути, Джанн? Що ж ти зробив? Треба все виправити… Як же я можу це все виправити? Я не знаю. У мене просто опустилися руки. Мене не тішать ані мільйони, ані літаки, ані гелікоптери, ані найсмачніша їжа. Нічого. Абсолютно нічого. Мене зараз потішить лише плед, у який я загорнуся з головою. Таке відчуття, ніби вибили землю з-під ніг. Забрали скелет, завдяки якому я є, завдяки якому моє тіло рухається. Основи немає. Немає жодної мети. Хоча… стоп. Мета є. Міка.
Міка — моє повітря. Міка — моє сонце. Моє дихання. Моє світло. Моя зірка. Я маю спробувати щось зробити. Щось зробити я маю. Але що, якщо вона злякалася? Як я можу дати їй про себе знати? Вона й так… щоб не сполохати… Як мені сказати їй, що я її…?
Як же це все важко. Як же я не хотів закохуватися. Я знаю, що це боляче. Це буде біль. А будь-який біль для мене — щось чуже. Я давно прийняв рішення, що я не роблю болю. І я не відчуваю болю».

Міка закуталася в ковдру. Поруч затишно замуркотів Баксик, потягнувся, згорнувся клубочком. Вона гладила його за вушком, відчуваючи, як тепло й м’якість повертають її до рівноваги. Вдома було спокійно. Так спокійно, що здавалося — за стінами її квартири взагалі не існує тривог і сумнівів. Усі роки Міка прагнула саме цього — спокою. Усе, що вибивало її з рівноваги, вона намагалася прибрати зі свого життя. Робота, дім, Баксик. Робота, дім, Баксик. Іноді — тренування. Але й вони були радше даниною звичці, ніж справжньою метою: то «схуднути до літа», то «схуднути до Нового року». Особливих результатів це не приносило, зате галочку можна було поставити. Міка завжди була дівчинкою «в тілі» й ставилася до цього з легкою іронією.

У вікно тихо дивився вечір. Захід розчинявся в темряві, і місто поступово засинало. Але Міка не хотіла спати. Хоча знала: найправильніше рішення — лягти й віддатися сну. Ранок завжди мудріший. Це не просто теорія, це аксіома, перевірена тисячами доль. Із світанком приходять нові думки, нові рішення, нові уроки. Кожній людині дається чистий аркуш, на якому можна писати заново. Але їй не хотілося починати нове. Вона хотіла затриматися в цьому дні, ніби шкодувала себе. А Міка не була з тих, хто звик себе жаліти. Радше це було бажання зупинити мить, побути в ній довше, не впускаючи вчорашні відлуння тривог у новий день.

Вона потягнулася до ноутбука й вирішила увімкнути своїх давніх, вірних друзів. «Друзі» — улюблений серіал, перевірені ліки від зайвих думок. Чендлер із його вічними саркастичними жартами, Джої, який умудрявся дуріти навіть у найзвичайніших ситуаціях, позитивна Фібі, що перетворювала будь-які події на кумедні історії. Росс — вічно серйозний, розважливий. Рейчел, одержима своєю красою, і Моніка — зі своєю пристрастю до  чистоти і порядку. І поки десь далеко у світі хтось переживав драми, інтриги, кохання й зраду, тут, у маленькій квартирі, Міка просто хотіла забутися й розчинитися в цьому простому затишку — вдома, з Баксиком, у теплі, де ніхто не зможе порушити її крихкий спокій.