***

Глава 16

— Доброго вечора, — Джан з’явився поруч, упевнений, високий, ніби цей зал створений для нього. Він привітався з усіма, коротко кивнув і посміхнувся. — Гарного вам вечора.

Він перевів погляд на Петровича і, трохи схиливши голову, сказав:
— Можна, я вкраду вашу помічницю на пару слів?

Петрович миттєво розплився у солодкій усмішці:
— Звичайно, пане Джан! Все, що тут є, належить вам. І ми всі тут… теж вам належимо.

Компанія дружно засміялася. Сміх рознісся по колу, але Джан лише трохи насупився, не зрозумівши, що смішного є в цій фразі. Міка, опустивши очі, теж не знайшла приводів для усмішки.

Він простягнув їй руку:
— Міка?

Вона підняла погляд, у якому відбилося збентеження і тихе щастя.

Джан стиснув руку Міки впевнено і тепло. Вона, не ставлячи зайвих запитань, дозволила йому увести її геть від компанії. Шум голосів і сміх залишився позаду, розчиняючись у музиці залу.

— Дякую… — тихо сказала Міка, ідучи поруч. — Дякую, що витягнув мене звідти.

Джан кинув на неї погляд, трохи піднявши брову:
— Тобі неприємно з ними? Петрович противний? Хочеш, я його звільню? Твоє слово для мене — закон.

Вона різко зупинилася, ледь не вирвавши руку, і подивилася на нього з подивом. Кілька секунд просто мовчала, а потім все ж пішла далі, знову дозволяючи йому вести себе.

— Ні, Джан, — покачала головою. — Петровича я ціную і поважаю. Так, він далеко не ідеал, але саме він першим побачив у мені щось, якийсь потенціал. Завдяки йому я така, яка є зараз. Він… хороша людина. Зі своїми дивними рисами, але хороша.

Її голос затремтів, але в очах була щирість.

— Як забажає моя королева, — м’яко, але з відтінком рішучості промовив Джан.

Міка ледь помітно збентежилася, щоки засвітилися алими іскорками. Вона відвела погляд і, щоб сховати хвилювання, запитала:
— А куди ми йдемо?

— Прогулятися, — просто відповів Джан. — Мене не цікавить уся ця метушня. Цікавиш лише ти.

У Міки перехопило подих. Вона не витримала, слова самі вирвалися з губ:
— Джан… скажи чесно… Це все… цей семінар… заради… ну… заради… І взагалі… скоро твоя промова… як вони там без нас… вас… ви ж…

Вона заплуталася, спотикаючись і плутаючись, наче сама собі заважала закінчити фразу. Збилася, запинаючись і плутаючись, ніби сама собі заважала закінчити фразу.
Джан раптом зупинився, повернувся до неї обличчям. Його рука повільно торкнулася її волосся, прибираючи неслухняний локон за вухо. Цей жест був наповнений ніжністю й чарівністю. Він злегка нахилився до неї й зазирнув у вічі. Голос прозвучав низько, з теплою хрипкістю:
— Ти хочеш запитати, чи не заради тебе я все це організував?

Міка опустила голову, намагаючись сховати очі, але її серце билося так голосно, що здавалося, він почує його без слів. Зрадник, який живе всередині й може видати все й одразу.

Джан трохи схилився до неї, щоб вона чула лише його:
— По-перше, без мене впораються. — Він зробив коротку паузу й м’яко усміхнувся. — По-друге, не «ви», а ти.

Міка підняла очі — і натрапила на його теплий, глибокий погляд.
— І по-третє… — Джан простягнув їй руку. — Ходімо. Я тобі покажу одну зірку.

Вони йшли поруч, тримаючись за руки, і час від часу їхні плечі ненароком торкалися, ніби перевіряючи, чи справді все це відбувається. Джан височив над Мікою — навіть попри її підбори, він був вищий більш ніж на голову. Поруч із ним вона відчувала себе так, ніби раптом опинилася в казці, мов Белль з улюбленої історії. Та Джана не потрібно було розчакловувати: він і так був величний, сліпуче красивий, зі статтю, що говорила про силу й упевненість. Смокінг лише підкреслював лінію його плечей, а всередині виникало відчуття, ніби під тканиною приховане тіло, виточене рукою самого Аполлона. Він притягував усім: тілом, харизмою, очима, голосом, запахом. Та що казати — навіть від манери зачесувати волосся, залишаючи проділ збоку, паморочилося в голові.

Джан тримав Міку за руку так міцно, ніби боявся: ще трохи — і вона вислизне, полетить, як крихка синиця, яку він так важко спіймав. І жоден журавель у небі вже не міг його зацікавити, бо все, чого він хотів, було поруч.

Літня прохолода м’яко торкалася шкіри, зорі, ніби спеціально для них, яскраво мерехтіли в небесній глибині. Набережна, куди Джан привів Міку, здавалася витканою з самої романтики: ліхтарики освітлювали доріжку теплим золотим світлом, довкола цвіли неймовірної краси квіти. Перепліталися ліани, а повітря було наповнене свіжим, трохи пряним ароматом. Увесь простір дихав ніжністю й очікуванням дива.

Вони стояли поруч, дивилися в одному напрямку. Їхні пальці все міцніше спліталися, ніби боялися відпустити. Тиша ставала надто важкою, і Міка наважилася порушити її:
— То де ж та зірка, яку ти хотів мені показати?

Джан повернувся до Міки, зробив крок ближче. Його очі зустрілися з її поглядом, і вона на мить перестала дихати. Він повільно провів тильною стороною долоні по її щоці так обережно, ніби боявся сполохати.

Турецькою, майже пошепки, з легким тремтінням у голосі він промовив:
— O yıldız… hep ulaşmaya çalıştığım… sensin. Sen benim hayatımı aydınlatan yıldızımsın, Mikaella.
(Та зірка, до якої я завжди прагнув… це ти. Ти моя зірка, що осяяла моє життя, Мікаелло.)