***

Глава 14

«Нарешті цей черговий день закінчився. Я вдома й ловлю себе на думці, що знову з тремтінням чекаю дзвінка Джана. Це вже увійшло у звичку, немов кров у тілі. Вранці ми пишемо одне одному приємні повідомлення. Вдень спілкуємося на роботі в Skype. Ноутбук стоїть, і фоном на ньому — зображення Джана. Він робить свої справи, я роблю свої справи. І ми перекидаємося якимись жартами. І розходимося лише на той час, поки я добираюся додому, а він — додому.

Увечері я готую вечерю. Він дивиться, як я клопочуся на кухні. Він вечеряє — і я вечеряю. У нас уже й спільні вечері. Ми спілкуємося про все на світі. Як це приємно. Я відчуваю себе такою живою. Наче в мене вставили останній пазл. Я стала довершеною. Ні, повноцінною.

З одного боку, це так приємно. З іншого — так лякає. А якщо він зникне з мого життя, і це буде ніби сон? Ні, не хочу про це думати. Хочу просто насолоджуватися спілкуванням із ним.

Він увесь у моєму житті — і від цього я щаслива. Наче осінь додала ще більше яскравих барв у свою палітру. Хоча зараз не осінь, а вже весна. Ми так довго спілкуємося з ним у режимі нон-стоп… Я, мабуть, уже не уявляю свого «доброго ранку» без його приємного повідомлення: «Добрий ранок, моя зіронько».

«Кожен мій ранок тепер починається однаково — я чекаю на її «Добрий ранок». Мікаелла. Моє сонце. Моя зірка. Вона вже стала частиною мого дихання, і я сам не помітив, як до цього звик.

На роботі я відкриваю ноутбук і знаю, що вона там, десь за екраном. Вона усміхається, відповідає короткими фразами, жартує. І весь день перестає бути сірим. Вона ніби наповнює його барвами.

Увечері я поспішаю додому не тому, що втомився, а тому, що знаю — вона там, чекатиме мого дзвінка. Ми говоримо про дурниці, сміємося, іноді мовчимо. Але й мовчання з нею особливе, тепле.

Я давно не почувався таким живим. Усередині ніби знову горить вогонь, і цей вогонь — вона.

Іноді я думаю: а що, як одного дня її не стане? Що, як усе це сон? Але тут же відганяю ці думки. Я не маю права боятися. Я мушу бути сильним і впевненим, бо саме так я зможу втримати її поруч.

Мікаелла… Колись ти будеш моєю. Я знаю це. Відчуваю кожною клітиною».

Він згадав слова батька. Колись давно, ще підлітком, він слухав, як той говорив про життя і про бізнес.
— Ніколи не здавайся, сину, — сказав він тоді, — але й не поспішай. Важливо не кидатися вперед, а відчувати момент. Бізнес — як полювання. Якщо рвонути надто різко — звір злякається й утече. А якщо вичекати, зрозуміти його ритм, дихання, крок — тоді він сам підійде ближче.

Відтоді Джан часто згадував цю розмову. Він засвоїв: перемога — не в силі, а в терпінні.

І зараз, думаючи про Міку, він розумів — усе те саме. Не можна лякати. Не можна поспішати. Треба просто бути поруч і дозволити їй самій зробити крок назустріч.

— Міка, у мене для тебе є хороші новини, — сказав Джан, і в його голосі чулося якесь таємне завзяття.

— О? — вона підняла брови. — Але щоб їх почути, я маю щось зробити?

— Саме так, — усміхнувся він. — Відгадати загадку.

— Чудово, я люблю ламати голову. Давай, загадуй.

Джан примружився й трохи нахилився до екрана:
— Яка зірка на небі світить найяскравіше?

Міка, не замислюючись, випалила:
— Місяць.

— Неправильно, Мікаелло, — похитав він головою. — Правильна відповідь: ти.

Міка розсміялася, замахала рукою, приховуючи легкий рум’янець:
— Тоді вважаймо, що я виграла.

— Звісно, — м’яко всміхнувся Джан.

Міка зніяковіла ще більше, відвела погляд, щоб приховати жар на щоках.
— Гаразд, зізнавайся, що за хороші новини? — спитала вона, намагаючись змінити тему.

— Ми скоро побачимося.

— Та ми ж і так зараз бачимося, — Міка засміялася й розвела руками. — Хочеш сказати, ще швидше?

— Так, саме так. За тиждень «Оздемир Холдинг» організовує в Україні семінар з підвищення кваліфікації. І я там буду.

Міка прикусила губу:
— Ну, я-то можу туди й не потрапити, усе залежить від того, що вирішить Петрович.

— Не хвилюйся, — упевнено сказав Джан. — У вас будуть два іменних запрошення. Готель уже заброньований, місця зарезервовані.

Міка завмерла, прокручуючи його слова в голові.
Вона то вірила, то ні: «Це справді семінар? Чи Джан просто шукає привіт бути поруч?»

«Колись я шукав тебе, втіхо,
Там, де сходились вечір і рівнина,
І холодок від кедрів і жасмину
Дрімав у саду за кованою огорожею.
…
Тепер у мені ти, ставши потаємною
Моєю долею — всім, що піде зі мною».

«Нарешті я побачу свою зірку. Нарешті зможу дивитися в її очі, дихати з нею одним повітрям. Чи може вона уявити, що я мрію торкнутися її щоки? Вона напевно засоромиться, опустить очі або відведе їх убік. Вона така незаймана, така крихка… мов квіточка. А я — схоже, джміль. Ну й смішно ж виходить…»