****

Глава 13
 

Іноді їй здавалося, що він поруч, просто в іншій кімнаті. Що якщо заплющити очі — можна почути його дихання, уявити усмішку.
Відстань раптом перестала мати значення. Між ними був не простір, а нитка, тонка й жива.

А далі — справи, клопоти, плани… Та щоразу, проходячи повз ноутбук, і Джан, і Міка ловили себе на тому, що серце ніби тягне до екрана. Перевірити — чи не прийшло нове повідомлення.

«Ну і що це було, Джане?.. До самого ранку сидів перед екраном, як хлопчисько. Ти дорослий чоловік, а сміявся зі смайликів, чекав кожен рядок — і серце калатало, ніби це іспит. Смішно ж.
Але… чому так порожньо зараз? Наче й свято, 1 січня, усі сплять, у домі тиша… а ти тільки й думаєш: напише вона першою? Чи знову відкривати ноут і перевіряти? Смішно. І боляче водночас.
Ти ж ніколи так не чекав повідомлень. Ніколи. А тут… цей її жарт про каву й мандарини крутиться в голові, як заїжджена платівка. Ти ж нікому й ніколи не довіряєш, а тим паче в питаннях смаку. А тут — як хлопчисько помчав на кухню. Чорт забирай, Джане, та що з тобою?
Ти звик контролювати все: людей, зустрічі, навіть власний настрій. А тепер? Сидиш у вітальні, дивишся на холодний екран і чекаєш. Чекаєш її. І від цього і соромно, і радісно, і страшно…
Мабуть, так і виглядає справжній потяг. Коли хочеться, щоб ранок знову став ніччю — аби лише повернутися туди, де ви сміялися разом».

«Боже, Міко… Ти взагалі при своєму розумі? Усю ніч біля ноутбука, до світанку. І не втомилася — ні, навпаки, ніби десь літала. Смішно й страшно водночас.
Ось сиджу зараз, п’ю свою каву, кіт треться об ногу, а думки… лише там. В екрані. Ну навіщо кожні п’ять хвилин перевіряти, чи не написав він? Ти ж доросла жінка, у тебе є справи, книжки, плани. А серце поводиться, як у сімнадцять.
І що це взагалі було — безглузді жарти, цитати, сміх до сліз? З ким ти так легко розмовляла востаннє?.. Навіть не згадаєш. А з ним — усе ніби саме собою.
Стоп, Міко. Ти ж розумна, незалежна, сильна. Ще не вистачало чекати на чиїсь повідомлення, як школярка. Але… чому ж усередині так тепло? Так спокійно. Ніби нарешті хтось почув тебе по-справжньому.
Ох, Міко… А раптом він зараз теж дивиться в екран і думає про тебе? Ну звісно, знайшла — принца на іншому кінці світу. Смішно. І… все одно хочеться вірити».

«Ну от і що це, Джане? Цілий день — намарне. Книга не читалася, їжа не лізла до горла, навіть пробіжка вздовж моря не врятувала. Хвилі билися об берег так, ніби повторювали її ім’я… Міка. Міка. Міка.
— Джане, ти себе чуєш? — ніби всередині піднявся чужий голос, суворий, як учитель. — Чоловік, у якого тисячі справ, лежить на ліжку й ниє, що без переписки йому нудно. Не соромно?
«Соромно», — зітхнув він про себе. — «Але що я можу вдіяти? Усе не те. Ніщо не тішить. Абсолютно».
— Ніщо не тішить… Ти себе чуєш, Джане? Завтра знову втечеш у роботу, в цифри, в людей, а зараз лежиш, як підліток, і чекаєш, що вона напише першою.
«Так, чекаю…» — зізнався він сам собі. — «І якщо це слабкість, то хай буде так. Бо гірше, ніж цей день без неї, я давно себе не почував».

«Ну й день, Міко… З ранку до вечора — все як у тумані. Кава — без смаку, книжки — повз очі, навіть кіт сьогодні дратував своїм хвостом. А все тому, що ти чекала. Чекала його слова. Як школярка, чесне слово.
Написати самій? Ну вже ні. Дівчина першою не пише. Так тебе вчили, так завжди було. Він чоловік — йому й кроки робити. От тільки чому серце вперто штовхає: «Ну напиши, дурненька. Одне слово, хоча б смайлик…»
Смішно. Доросла жінка, з планами, зі справами — і ось сидить перед порожнім екраном, ніби він центр всесвіту. А якщо напишу? Що він подумає? Що я чекаю? Що мені нічим зайнятися?
І потім… на що ти взагалі можеш розраховувати? Це ж дружнє спілкування. Легкі жарти. Може, йому просто було нудно в новорічну ніч — от і розговорився. А зранку — взяв і вийшов з чату, навіть не попрощався. Наче все саме собою закінчилося.
Ні, Міко. Терпи. Почекай. Але, Боже… як же тягне. Ніби пальці самі просяться до клавіш».

Начало формы

«Ну все, Джане, досить. Цілий день як на голках. До біса сумніви — напиши їй. Одне слово. «Привіт». Або смайлик. Все одно ж сидиш і чекаєш, поки вона напише першою. Смішно…
Але стоп. А якщо не відповість? Який сенс їй витрачати час на літери на екрані? У неї напевно справи, люди, своє життя. Хто ти для неї? Просто знайомий, з яким можна скоротати новорічну ніч?
Чорт, чому так нервово? Ти ж завжди знаєш, що сказати. На зустрічах, на переговорах — слова самі приходять. А тут… ніби порожнеча. Ніби будь-яке слово може зруйнувати ту легкість, що була між вами.
Ну і що тепер? Лежати й далі чекати? Чи ризикнути? …До біса. Напишу. Обов’язково напишу. От тільки… що?»

«Так, усе ж таки, свято. Треба відволіктися. Я знаю, що мені допоможе. Звісно ж — «Сам удома»! Ну який Новий рік без нього? Я влаштуюся в ліжку, натягну собі мандаринів — і ось воно, щастя. Баксик поруч згорнеться клубочком, і можна буде почуватися як дитина — затишно й спокійно.
Ноутбук? Хм… ну нехай буде під рукою. У ліжку він точно не зайвий. Я ж не збираюся сидіти й чогось чекати… просто так спокійніше. Мало що — захочеться одним оком зазирнути. А там подивимось.
Ось. Усе просто: я, ліжко, мандарини, Баксик і «Сам удома». Справжнє свято».

«Досить уже метатися. Чого я, справді, боюся написати? Дурниці. Я ж не хлопчисько, щоб тремтіти над клавіатурою. Зрештою, це всього лише повідомлення — не контракт на мільйон доларів і не вирок. Я щодня вирішую складніші питання. То чому зараз поводжуся як підліток?
До біса сумніви. Напишу. Все. Хай буде, що буде. Захоче відповісти — відповість. Не захоче — її право. Але принаймні я не шкодуватиму потім, що промовчав. Бо найгірше — це сидіти й думати: «А що як?..»
Так, я все вирішив. Просто написати. І крапка.»