***

Глава 11

Міка повернулася додому, у свою маленьку, але таку рідну квартиру. Валіза м’яко плюхнулася на килим, і вона машинально почала розкладати речі по місцях. За вікном вже рухалися гірлянди на сусідніх балконах — місто готувалося зустрічати Новий рік.

Міка подивилася на календар і усміхнулася краєчком губ: 31 грудня.

Знову. Знову свято, яке наче повинно бути особливим, галасливим, наповненим людськими голосами, сміхом, передчуттям чудес. А у неї все буде по-своєму. Тихо, спокійно. Вдвох із Баксиком.

Ну так, до вечора вона зазирне до Аглаї — це традиція, незмінна вже стільки років. З того самого дня, як Аглая стала їй ближчою за будь-яку рідню. Коли не стало батьків, саме Аглая взяла над нею опіку. Вечеря, подарунки, трохи розмов, трохи тепла. А потім — рівно о дев’ятій Міка завжди поверталася додому. Так заведено. Так звично. Так правильно.

Міка втомлено опустилася на диван, валіза так і залишилася розкритою на підлозі. Баксик одразу стрибнув поруч, м’яко ткнувся носом у її плече і голосно замуркотів.

— Ну що, Бася, — зітхнула вона, — навіть не встигла повернутися, а вже пора збиратися до Аглаї. Уявляєш? Я ще дорогу з голови не витерла, а вже знову в путь.

Кіт потягнувся, поклав лапку їй на руку і подивився знизу вгору своїми жовтими очима.

— Так-так, знаю, — усміхнулася Міка. — Тебе це не хвилює. Ти ж залишишся вдома, відпочивай собі. Але не переживай, ввечері ми з тобою влаштуємо наш справжній новорічний вечір.

Баксик незадоволено мяукнув.

— Лосось буде, обіцяю, — розсміялася вона. — У власному соку, твій улюблений. Навіть Новий рік без лосося для тебе не Новий рік.

Кіт простягнув лапку ще раз, ніби хотів сказати: «Дякую, я тебе люблю».

Міка гладила його по м’якій шерсті і раптом подумала, що, можливо, найправильніше — це такі вечори. Коли немає натовпу, немає фальшивих усмішок, немає гри на публіку. Є тільки вона і той, хто любить її без умов.

Міка, усміхнувшись своїм думкам, встала і злегка відчинила вікно. З вулиці повіяло холодне повітря з запахом снігу та мандаринів, перемішане з далекою гулкою петард і веселим сміхом людей. Місто жило, кипіло, метушилося в очікуванні бою курантів.

Вона постояла, вдихаючи цей шум і святкове повітря, і знову подивилася на Баксика.

— Чуєш, Бася? — тихо сказала вона. — Там цілий світ святкує, шумить… а у нас із тобою тут свій Новий рік. Наш маленький, але справжній.

Кіт позіхнув, витягнувся на дивані і знову замуркотів, ніби погоджуючись, що їхній світ кращий за будь-яку метушню. І їм не потрібна вся ця помпезність, бо добре тут і зараз — удвох.

Міка закрила вікно, закуталася в плед і подумала, що іноді щастя — це зовсім не натовпи людей, не дорогі банкети і не вітрини з вогнями. Щастя — це домашній затишок, близькість, навіть якщо ця близькість — м’який клубочок шерсті з жовтими очима.

Повернувшись від Аглаї, яка жила буквально через двері на тій же сходовій площадці, Міка зняла пальто, акуратно поставила пакет із подарунками і усміхнулася: як же добре, що хоч цей ритуал у них з Аглаєю ніколи не змінюється.

У кімнаті її вже чекав тихо муркочучий Бася, згорнувшись клубочком на кріслі.

— Ну що, Бася, вечерю у Аглаї ми пережили, — прошепотіла Міка, гладячи його між вушками. — Тепер твоя черга: обіцяний лосось буде, потерпи трохи.

Кіт ледве відкрив одне око і знову закрив, ніби підтверджуючи: йому можна довіряти всі секрети світу.

Міка пішла на кухню. Заварила собі міцну каву, дістала з фруктової вази блискучий мандарин і обережно надломила шкірку. Запах миттєво розлився по кухні, наповнюючи її новорічним настроєм, ніби самі стіни почали світитися теплом.

Вона сіла на табурет біля столу, тримаючи в руках мандарин.

Дивне поєднання — кава та мандарин… Але саме воно було її улюбленим. Можливо, тому що колись мандарини для неї були рідкістю, майже розкішшю. Тоді вона навіть не могла мріяти, що зможе ось так — без нагоди, без свята — взяти і дозволити собі цілу жменю.

Розриваючи дольки, Міка задумалася:
«Люди ж як мандарини… Зовні шорсткі, грубі, іноді навіть колючі. Але варто лише обережно зняти ці захисні шари — і всередині може опинитися дивовижна солодкість, або терпкість, або навіть гіркота. У кожного свій смак, своя історія. І все це — прекрасно. Бо саме це робить нас різними. І справжніми».

Вона усміхнулася, кинула дольку в каву і відчула — Новий рік вже почався.

За думками та тихою розмовою з собою час непомітно підкотив до півночі. У квартирі панував затишок: на столі ще тліла свічка, залишаючи легкий аромат кориці та апельсинової цедри, а настінний годинник відмірював останні хвилини року, немов бив у такт її серцю.

Баксик, поласувавши своєю святковою порцією лосося, тепер вальяжно вмивався, а потім, немов важливий хранитель традицій, влаштувався біля дверей на балкон. Його хвіст ліниво здригався, а очі блищали в світлі гірлянди, як два янтарні ліхтарики.

Міка, усміхнувшись цій картині, взяла кружку з  кавою і вийшла на балкон. Холодне повітря обдало її обличчя і руки, щоки одразу скували морозцем, а дихання перетворилося на легкий пар. Небо вибухнуло святковими вогнями: золоті, алі, смарагдові та сапфірові іскри здіймалися вгору й з тріском розсипалися над містом, відбиваючись у снігу та віконних шибках. Здавалося, сама ніч вбралася в блискучий святковий наряд.