***

Глава 10

Ввечері, переступивши поріг банкетного залу, Міка ніби опинилася в казці. Великі кришталеві люстри заливали зал м’яким золотим світлом, у повітрі звучав дзвін келихів і запах дорогих парфумів. Усе навколо переливалося — шовки, атлас, діаманти, лаковане взуття та холодні посмішки.

Вона увійшла до зали в своїй чорній сукні з тонкими бретелями, усипаними намистинами та стразами, а її кучеряве волосся м’яко спадало на плечі. На фоні цього розкішного світу їй раптом стало так дивно — ніби вона занадто маленька, занадто проста для всього цього блиску.

Але потім, наче з боку, вона побачила себе. Дівчинку, яка колись жила в бідній квартирі, буквально рахувала копійки, а тепер стоїть тут, серед людей, чиї костюми коштують більше її річної зарплати. Дівчинку, яка власними руками, терпінням і працею вибила собі квиток у цей світ.

Зал сяяв, мов зоряне небо, і Міка раптом зрозуміла: нехай вона й маленька зірка серед цих сяючих сузір’їв, але вона теж світить — по-своєму, по-справжньому. І цього світла достатньо, щоб іти далі.

Вона глибоко вдихнула, розправила плечі і посміхнулася.
— Я тут. Я змогла. І я можу все, — промовила вона губами.

Офіціант у білих рукавичках простягнув їй високий келих шампанського. Міка подякувала і, тримаючи його в руках, повільно рушила крізь натовп. Вона шукала очима Петровича — і чим довше його не знаходила, тим спокійніше ставало на душі. «Напевно, пішов до своїх», — промайнула думка.

Зал мерехтів вогнями. Велика ялинка в центрі, прикрашена золотими кулями та кришталевими ангелами, переливалася в такт м’якій джазовій мелодії. Музика текла, мов шампанське в келихах, легка, тепла. Міка дозволила собі маленьку розкіш — просто стояти й насолоджуватися моментом, ні про що не думаючи.

І раптом — крок поряд. Чоловік, смуглий, з проникливим поглядом і дорогим годинником на зап’ясті, наблизився майже впритул.

— Ви така красива, — сказав він з акцентом, повільно і жадібно оцінивши її поглядом.

Міка ввічливо посміхнулася і відвела очі. Але він не відстав, навпаки — нахабнів із кожною секундою. Його наполегливість внутрішньо відштовхувала. Хоч Міка й звикла бачити в кожній людині хороше, тут із першої секунди повіяло чимось відразливим — наче за зовнішнім спокоєм ховалася суха холодність, що не залишала місця ні теплу, ні довірі.

— Давай познайомимося! — чоловік посміхнувся. — Або ти любиш без прелюдій? Відразу в ліжко і по - жорсткому. — він засміявся зі своєю найлукавішою усмішкою.

— Дякую. Мене це не цікавить, — Міка всім виглядом намагалася дати зрозуміти, що ні її співрозмовник, ні його пропозиція їй просто не потрібні.

— Досить ламатись, — ухмильнувся він і різко схопив її за лікоть. — Пішли. В номер. Я все оплачу. В мене грошей стільки, що ти й уявити не можеш. Ви всі однакові — за шелест купюр стаєте дуже поступливі.

— Ні, дякую, — твердо відповіла Міка, намагаючись звільнитися.

— Та все, — проричав він, тягнучи її за собою.

Її терпіння увірвалося. Вона різко вирвала руку і дала йому дзвінкого ляпаса. Звук удару пролунав так, що на секунду в залі повисла гробова тиша. Музика продовжувала грати, але наче здалеку.

Усі погляди звернулися до них. Міка стояла, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. Щоки спалахнули жаром — чи то від сорому, чи то від люті. Серце калатало десь у горлі, дихання збилося. Вона не могла зрозуміти, що сильніше: злість, приниження чи тремтіння, що піднялося зсередини.

І тут, наче з повітря, з’явився Петрович. Він схопив її за плече і, нахилившись до самого вуха, прошипів:
— Ти що твориш, дурепо? Ти розумієш, кого вдарила? Це наші турецькі начальники! Уявляєш? Всі корони злетять – і в тебе, і в мене! Я тебе захищати не збираюсь. У мене кістки не залізні — від стресу розсиплюся!

Міка стояла, тримаючи голову високо, відчуваючи на собі десятки чужих поглядів.

Серце  калатало так голосно, що здавалося, чують усі навколо. У перший момент їй хотілося провалитися крізь землю — весь зал дивився на неї. Чужі обличчя, здивовані, осудливі, співчутливі — усе змішалося в хаотичну, пульсуючу пляму. Вона розгубилася, вперше опинившись у центрі такогї пильної уваги.

Але за цією незручністю всередині піднялася інша хвиля — лють. Сильна, гаряча, пекуча. Ніхто ніколи не дозволяв собі таких грубощів щодо неї. Ніколи. І точно не дозволяв хапати її за руку, тягти, як річ.

Вона випрямила спину і підняла голову вище. Так, можливо, її вчинок коштував їй роботи. Після шиплячих слів Петровича це стало очевидним. Вона могла втратити все, до чого так довго йшла. Але бути річчю? Бути підстилкою? Ні. У неї ніколи не було такого бажання. І не буде.

І в цей момент, серед шепоту, здивованих поглядів і напруженого джазу, Міка відчула дивне, майже незнайоме відчуття гордості за себе. Вона обрала не зручність, а гідність.

Раптом, серед десятків облич, Міка помітила чиїсь очі. Вони, наче пройнявши її крізь натовп, були владними, холодними, але водночас дивовижно притягуючими. У цьому погляді було щось таке, що одночасно викликало тривогу й тепло. Він не був байдужим. Він бачив усе.

Чоловік стояв осторонь, у бездоганно підігнаному костюмі, уважно спостерігаючи за подіями. Його погляд був стриманим, але в ньому відчувалася сила і якась прихована злість — наче він не терпів безладу чи несправедливості.