"Бал"

Глава 8

Міка стояла в залі вокзалу, прикрашеному передноворічними гірляндами та блискучою мішурою. У повітрі летав запах мандаринів і гарячого чаю, а в динаміках раз по раз звучали оголошення про поїзди. Люди метушилися, сміялися, обіймалися біля кас — а вона стояла одна, із валізою, чекаючи Петровича. Він усе не з’являвся, і від цього очікування на серці ставало важко. Самотність тиснула у дрібницях.

Вона озирнулася: чужі обличчя, чужа метушня. Трохи смутку пробігло по її погляду — ніби кожен тут був десь потрібен, а вона сама зависла між двома світами. І це відчуття раптом стало особливо відчутним — як тонкий холод усередині, який неможливо пояснити. Вона не була ані самотньою, ані нещасною, просто в якийсь момент усвідомила, як рідко хто справді бачить іншого. Світ навколо жив, дихав, дзвенів голосами та кроками, а в ній самій було тихо, ніби хтось вимкнув звук. І в цій тиші вона чула лише себе — і те саме легке, невидиме самотнє відчуття, яке не покидає навіть серед людей.

Раптом погляд зачепився за невеликий кіоск неподалік. Міка згадала, що не взяла з собою жодної книги в дорогу. Точніше, взяла б, але вдома залишилися лише ті, що перечитані до дир. Особливо Сафарлі — сторінки його книг ніби зберігали сліди її думок, її самотності та її надій. Але зараз їй хотілося чогось нового, невідомого.

Міка поспішно зайшла до книжкового кіоску, тягнучи за собою валізу. Вже на вході її увагу привернув стенд із яскравим написом «Новинки». І там, серед десятків обкладинок, вона побачила її — книгу з назвою «101 крихта кави по-турецьки» популярної письменниці Ika Bila.

Руки Міки самі потягнулися до книги. Вона відкрила її — і перша фраза на розвороті зачепила її так, ніби це було звернення прямо до неї:

«Одне кавове зернятко при помелі розбивається на сотні частин».

Міка завмерла. У цьому реченні було щось більше, ніж про каву. Вона одразу зрозуміла: книга буде про душу, про те, що близьке і рідне. Ніби сама доля поклала її на цей стенд, щоб вона взяла її з собою.

Міка купила книгу, міцно притиснула до грудей і відчула, що дорога лише починається. І в цьому шляху може трапитися все що завгодно. І добре, і погане. Хоча вона чітко знала, що цих граней немає. Є наше ставлення, тільки воно і нічого більше.

Міка влаштувалася зручно в купе, поклала валізу під сидіння і відкрила новеньку книгу. Хотілося зануритися в її сторінки, відійти думками кудись далі від цього вокзалу та очікування. Але двері різко розчинилися, і в купе буквально ввалився Петрович. В руках у нього блищала пляшка коньяку, обличчя сяяло задоволеною усмішкою.

— Ну що, Мікуся, на доріжку! — прогудів він, ніби весь вагон був його старою компанією.

Міка ввічливо похитала головою:
— Дякую, я не буду.

Про себе вона лише тяжко зітхнула: «Ну так, зараз почнеться концерт. І, схоже, сьогодні спати доведеться під акомпанемент хропіння та хрюкання…»

Вона усміхнулася сама собі, міцніше притиснула книгу до грудей і подумала, що, можливо, саме вона врятує її цієї ночі.

Петрович, ледь влаштувавшись у купе, відкрив пляшку коньяку. «Ну, за вдалу поїздку!» — хмикнув він і, не чекаючи відповіді, зробив кілька великих ковтків. Щоки його зарум’янилися, очі заблищали, і він почав відпускати жарти — грубуваті, але веселі. Сам же голосно сміявся над ними, так що стіни купе тремтіли.

Міка ввічливо посміхалася, але про себе думала: «Ну так, концерт почався». І справді — за кілька хвилин Петрович уже відкинувся на подушку прямо в костюмі, тяжко зітхнув і засопів. Його хропіння то здіймалося вгору, то обривалося, нагадуючи гуркіт далекого поїзда.

Міка відсіла трохи, притиснула книгу до себе і витріщилася у вікно. За склом була суцільна темрява, але вона раптом подумала: «А хіба темряви варто боятися? Адже ніч завжди дарує надію на новий день, на нові звершення. А яким буде цей день — залежить тільки від нас. Чи зуміємо ми розфарбувати свій сірий світ яскравими барвами, чи залишимо його блідим?»

Петрович раптом заурчав ще голосніше, майже з хрюканням, а Міка тихо усміхнулася і занурилася в читання. Кожна сторінка книги наче зігрівала її зсередини. У душі ставало легко і радісно, наче сама доля вирішила обдарувати її цими хвилинами спокою та нових відкриттів.

Міка перевернула сторінку і затримала погляд на рядках, ніби в них ховалась відповідь на всі її сумніви. «Не варто поспішати засмучуватися через те, що відбувається не так, як ти чекала», — подумала вона. Життя ж мудріше за людину. Воно вміє підсовувати випробування, щоб навчити нас чомусь більшому.

За вікном не було ні вогнів, ні зірок — тільки щільна чорна ніч. Але Міка раптом відчула: у цій ночі є своя краса. Без темряви ми б не цінували світло. Без труднощів не помічали б радості. І, можливо, у цьому й полягає сенс: навчитися знаходити крупинки щастя навіть там, де все здається сірим і порожнім.

«Адже у кожного дня є свій колір. І навіть якщо він здається похмурим, лише від нас залежить, чи зможемо ми додати в нього яскравих барв. Іноді достатньо однієї усмішки, однієї щирої думки, щоб світ навколо заграв інакше», — розмірковувала вона, притискаючи до грудей книгу.

Петрович захропів так, що тремтів увесь вагон, але Міка вже не сердилася. Вона дивилася на обкладинку своєї знахідки, усміхалася і відчувала — доля ніколи не залишає її. Все, що потрібно, вона обов’язково отримає. Головне — бачити це і радіти.