" Зірки ведуть"

Глава 5

Повернувшись додому, Міка застала Бакса на кухонному столі. Той вальяжно розвалився, ніби справжній господар квартири.
— Ах ти, негідник! — засміялася вона. — Знову вирішив влаштувати свято шлунку?
— Мяу! — важливо відповів Бакс, і Міка зрозуміла: саме це він і мав на увазі.
— Ладно, — з усмішкою сказала вона. — Зараз щось придумаємо. Влаштуємо романтичну вечерю на двох.

Бакс слухав її уважно, моргаючи своїми янтарними очима. У нього була особлива звичка — він ніколи не випрошував їжу. У Бакса завжди була своя тарілочка, і він терпляче чекав, поки Міка покладе порцію спершу йому, а потім собі.

Колись, у найтяжчі часи, вони навіть ділили одну сосиску навпіл. Тоді це здавалося буденністю, але тепер Міка згадувала ті моменти з ніжністю. Вони з Баксом були справжньою командою, друзями, які завжди підтримували один одного.

Міка відкрила холодильник і, недовго думаючи, дістала пару яєць, сир і шматочок риби — «королівське меню для нас із тобою», — сказала вона.
Бакс уважно спостерігав з краю столу, ніби був головним дегустатором.
— Тільки подивись на себе, — жартівливо продовжувала Міка. — Сидиш, важний такий, ніби ресторан замовив. Ще б серветку на шию і свічки на стіл.

Кіт моргнув і ледачо позіхнув, ніби погоджуючись.

Міка запалила маленьку свічку в скляному підсвічнику — для настрою. На плиті булькало, з кухні розливався аромат. Вона ввімкнула тиху музику — стару джазову композицію, що завжди піднімала їй настрій.
— Ну ось, — сказала вона, ставлячи на стіл дві тарілки, одну — собі, іншу — Баксу. — Романтична вечеря готова.

Бакс підійшов до своєї тарілки і делікатно почав їсти, не забуваючи кидати погляд на господиню, ніби перевіряючи: чи задоволена вона.

Міка усміхнулася.
— Знаєш, друже, — тихо сказала вона, — іноді я думаю, що якби не ти, я б багато чого не пережила.

Вона зробила ковток міцної турецької кави, а Бакс задоволено замуркотів, ніби підтверджуючи її слова.

Вечір пройшов у дивовижному спокої. Міка відчувала, що її маленький світ — кіт, свічка, музика та ця затишна вечеря — це справжнє щастя. Воно живе в найпростіших речах — у диханні, у світлі, у звуках і русі світу навколо. Але багато хто цього не помічає: захоплені ритмом життя, постійною метушнею або невдоволенням тим, чого немає, вони проходять повз. І все ж саме в цих маленьких, ледь відчутних моментах — тихе тепло, ясність, радість. Достатньо зупинитися, відчути, відкрити очі і серце — і життя розкривається у всій своїй повноті. Справжнє багатство не в великих досягненнях чи гучних перемогах, а в увазі до теперішнього, у здатності бачити просте і дозволяти собі бути щасливим тут і зараз. Пізно ввечері Міка підійшла до вікна і довго вдивлялася в темряву. За склом сяяла місяць, і раптом їй прийшла думка: «У місяця є сонце, у дня є ніч, у цукру є сіль, а у мене є… Бакс».

Вона тихо засміялася і усміхнулася сама собі.

Міка не шукала кохання і не чекала «другу половинку». Вона насолоджувалася тим, що її серце вже переповнене — любов’ю до світу, до життя, до кожного нового дня. І найбільше вона дякувала долі за те, що поруч є Бакс.

Потягнувшись, вона лягла у ліжко. Котик спав у своїй маленькій ліжанці біля ізніжжя, тихо похрапуючи і муркотячи уві сні. «Напевно, йому сняться гори мишей… фу, ні, мишей він не любить. Напевно, консерви з лососем», — подумала Міка і усміхнулася.

Кожен у цьому житті щось любить. У кожного є те, що радує серце. І це прекрасно. Ця маленька таємниця щастя — справжній дар згори.

Глава 6

Зима підбиралася все ближче. Холодне повітря кусало за щоки, вітер пробирав до кісток, ніби хотів витрусити з Міки всі думки й сили. Вона щільніше закуталася в шарф і, вперто крокуючи вперед, думала про наближення Нового року. Сама думка про свято була тяжкою: знову одна… Але Міка намагалася не зациклюватися на цьому. Вона нагадувала собі: є робота, є Бакс, є саме життя. І це — уже багато.

Вона усміхалася, навіть крізь мороз і сірі хмари. У кожному вихрі снігу їй мерехтіла краса, у кожному пориві вітру — музика. Світ не стає холоднішим, якщо дивитися на нього з усмішкою.

Коли вона увійшла в офіс, її зустріла несподівана святкова атмосфера. У коридорі стояв величезний Дід Мороз із мішком подарунків, поруч мерехтіла ялинка, переливалися різнокольорові гірлянди. Фігура Діда Мороза виглядала такою незграбною, що Міка не стримала сміху: яскраво-червоний ніс і круглі щоки ніби натякали, що він сам щойно забіг із вулиці, запихавшись і змерзлий, а не вона.

До свята залишалося ще понад два тижні, але вже сама ця святкова дрібниця зігрівала душу.

«Хоч би в стінах цієї холодної фірми стало трохи світліше», — подумала Міка і усміхнулася, ніби зловила маленький промінчик радості.

Все навколо ніби надихало, дарувало тепло і затишок, створюючи атмосферу легкої святковості. Повітря було наповнене тихою радістю, а світло, м’яко відбиваючись від скла й стін, ніби підказувало: можна бути щасливою тут і зараз. У такі моменти усмішка сама лягала на обличчя, без зусиль, як природна відповідь серця, а думки наповнювалися натхненням і тихим, ледь відчутним щастям, яке не потребувало приводу — воно просто було.

Міка зняла пальто, поправила бантик у волоссі і сповільнила крок — ніби хотіла довше затриматися в цьому світлому коридорі, повному вогників і блиску. У її очах загорілося те саме дитяче очікування дива, яке рідко приходить у доросле життя.