" Життя поряч..."

Глава 1

Кожен ранок починається з чистого аркуша — ніби життя знову робить вдих, перш ніж продовжити свою розповідь. У цю мить усе ще крихке: світло лише народжується, тіні ще пам’ятають ніч, а між ними — простір для вибору, для дихання, для надії.
Ранок — не просто початок дня. Це можливість знову почути себе, відчути, що все недарма. Ми не можемо передбачити, що принесе день — радість чи випробування, зустріч чи прощання. Але саме в цьому і є диво: життя розкривається поступово, як ранкове світло, і в кожному його відблиску є шанс побачити щось важливе.
Іноді здається, що ранок знає більше за нас — він не поспішає, не сперечається, просто приходить, як нагадування про те, що все можна почати заново. Без обіцянок, без гучних слів. Просто — з тишею, диханням і внутрішньою готовністю жити.

Ніс Міки ніжно пестили промінчики сонячного світла. Вона потягнулася й прокинулася ще до будильника. Це був її звичний ритуал, її звичка — зустрічати день трохи раніше, ніж світ навколо прокинеться.
Але тут сталася маленька прикрість: пальці заплуталися в довгому кучерявому волоссі.
— Ну от, знову, — пробурмотіла Міка, намагаючись розплутати вперті пасма. — Ні, ну я розумію, що це красиво, кучері й усе таке… Але чому люди не розуміють, що це фантастично незручно?
Вона всміхнулася, продовжуючи боротися з волоссям. — Як же ж вони заздрять, коли бачать. А насправді це ще та праця — жити з ними, давати раду.
Міка нарешті розплутала волосся й з полегшенням зітхнула. У цю мить на ліжко стрибнув Бакс — чорний кіт із блискучою шерстю та уважними бурштиновими очима.
— Ну і чого дивишся? — підморгнула вона. — Думаєш, я тебе в перукарі візьму?
Бакс замуркотів і вмостився біля подушки, дивлячись на господиню з виглядом досвідченого критика.
— Ага, ага, бачу. Ти б мені ще «афро» лапами зробив, а потім відправив на роботу! — засміялася Міка, почухавши його за вушком. Міка встала з ліжка, а Бакс поважно потягнувся слідом і пішов за нею на кухню.
У колонках заграла знайома мелодія — її улюблена "Feel" Роббі Вільямса. Щоразу вона вмикала її зранку, немов пароль до нового дня: пісня задавала тон і настрій, стаючи її особистим гімном, маніфестом життя.

Швиденько зібравшись вона встигла на свій автобус, але сидячих місць не було. Довелось стояти, але і в цьому вона знайшла прекрасний відтінок. Можна було зосередитись на краєвиді.

Пізніше їй вдалося присісти, і тоді почалася маленька радість: Міка розгорнула книгу Ельчина Сафарлі. Крізь його рядки до неї долинали запах Босфору, свіжа турецька випічка, легкий бриз і пряні аромати жасмину та лемонграсу. Ці миті наповнювали її особливою тихою радістю, ніби весь світ переставав поспішати хоча б на хвилину.
Коли настав час виходити, Міка зачепилася рукою за поручень і ледь не оступилася.
— Це на щастя, — усміхнулася вона сама до себе й поправила сумку на плечі.

Глава 2

Дорогою на роботу вона зайшла до невеличкого кафе й взяла два стаканчики кави. Увійшовши до фоє «Оздемир Холдингу», простягнула один нічному сторожеві.
— Міка, ну навіщо ти так витрачаєшся? У нас же є безкоштовна кава, — зніяковів він.
— Це не те. А в мене ще й подаруночок є для вас, — сказала вона й простягнула маленький паперовий пакет із круасаном.
— Кава без випічки — гроші на вітер, — усміхнувся сторож. — Дякую, дорога. Міка, я б тут давно вже не працював, якби не твоя ніжна усмішка зранку.

Він був літнім чоловіком, років шістдесяти, і щоночі сидів на посту, невтомно стежачи за офісом, поки місто поринало у сон. Самотній сторож, який так і не встиг завести родину, але в його очах була тиха стійкість — спокій людини, звиклої бути на варті, коли інші сплять.

Міка завжди помічала його вранці. Він першим з’являвся в офісі, зустрічаючи світанок разом із нею. Завжди привітний, з легкою усмішкою, він ніби ніс із собою маленьке світло — тихе й непомітне, але зігрівальне для тих, хто дивиться уважніше. Міка думала, що такі люди заслуговують на маленькі, несподівані радощі — тиху вдячність, усмішку або просто увагу. У ньому було щось зворушливе, майже поетичне: світ тримається на таких людях, на тих, хто дбає про речі й людей, коли ніхто не бачить.

Піднявшись до свого кабінету, Міка зняла пальто й сіла за робоче місце. Сьогодні її блузка була блакитною, і бантик у волоссі — теж блакитний, як і завжди, у тон вбранню.
Вона відкрила комп’ютер, але перед тим дістала блокнот.
На першій сторінці написала: «Усе, що не робиться — робиться на краще».

А наприкінці її чекала улюблена фраза, виписана від руки: «Усе минає, і це мине».
Цей блокнот був частиною її життя, своєрідним амулетом. У ньому Міка збирала мудрі фрази, випадково почуті думки, свої маленькі прозріння. Іноді робила короткі замальовки, щоб «запам’ятати момент».
Розпочинати ранок із цього блокнота стало ритуалом — ніби зануритися в чисте джерело, наповнити себе приємними думками та емоціями, перш ніж знову поринути у робочу рутину.

Вона лише встигла поринути у свої думки, як двері її кабінету різко відчинилися без стуку. На порозі з’явився Петрович — високий, кремезний чоловік із червоним обличчям, від якого тхнуло перегаром.
— Міка! — гаркнув він, навіть не привітавшись. — Чого сидимо? Робота сама себе не зробить!

Вона спокійно закрила блокнот і підняла очі.
— Доброго ранку, Петровиуч. Я вже взялася за звіти.

Він фиркнув, махнув рукою, ніби її слова нічого не значили.
— Звіти, звіти… Слухай уважно: через два дні — з’їзд. Будуть представники з Туреччини. Будуть представляти нову інформацію, обговорювати впровадження процесів у холдингу. Чергові інновації на порозі. Збирайся, поїдемо разом.