Розділ 20 "Валіза"

Лея.

Минуло чотири дні.

   Я ПРОКИНУЛАСЬ ще до світанку. У вікно лилося м’яке світло, майже срібне, і здавалося, що саме небо зітхає зі мною. У повітрі був знайомий аромат — трохи морської солі, трохи квітів, і ледь помітний дерев’яний запах старої тераси. Для мене все стало рідним. Особливо це ліжко, в якому я звикла прокидатись.

   Я обережно звільнилась із його обіймів. Кіану спав глибоко, обличчя спокійне, злегка усміхнене уві сні. Доторкнулась до його волосся. Хотілося запам’ятати все — дотик, тепло, відтінок шкіри в променях ранку. Моє серце стискала туга… біль був настільки сильним, що здавалося серце зараз трісне навпіл. Розпирає важкість… та страх.

   Тишком-нишком я пройшла до кухні і поставила чайник. Дістала фрукти, розрізала папайю… банани… Все робила повільно, майже урочисто. Це був мій останній сніданок на цій кухні перед тим, як я сяду на літак.

   Я зварила каву, додала кокосове молоко — так, як він любить. І потім приготувала два тости з сиром і медом. Простий сніданок. Такий же справжній, як усе, що ми маємо між нами.

   Вийшла на терасу. Повітря було свіже, хвилі перекочувались м’яко, неквапливо. Пальми шепотіли мені “зостанься”, а я вдивлялась у горизонт, де небо зустрічалось із водою. Я згадувала, як лише прилетіла на острів, згадувала знайомство з Кіану і усміхалась крізь сльози. Це було зовсім нещодавно… а вже сьогодні я лечу до Нью-Йорку. Я не можу сказати, що лечу додому… мій дім тут. Проте, я знаю, як багато незавершених справ мене чекає там за океаном… там стабільне життя, де я робила все за планом. Я боялась лишитись тут не через те, що все покину там, мені не було що там лишати… Я боялась, що можу зробити щось не так тут і все піде не за планом. До цього я ніколи не вміла поводитись, як удома… а тепер я маю дім. І через усілякі страхи я його полишаю. Місце, де моє серце. 

  Я важко видихнула і ковтнула солоний клубок з болю. 

  Коли він вийшов, ще трохи сонний, у простій сірій футболці, босий — я просто дивилась на нього. Він був моїм домом. Я не хотіла, щоб це був тимчасовий прихисток, я хотіла, щоб це все було назавжди, навіки і боялась, що можу щось сама зруйнувати. Страхи… ці дурні страхи.

   — Добрий ранок, — прошепотів він, обіймаючи мене ззаду. Його руки лягли на мій живіт. — Ти вже все зібрала?

   Я кивнула.

   — Майже. Хочу просто побути тут ще трішки. — Я обернулась до нього. — І снідати з тобою.

   Він кивнув. Усміхнувся мені тією гарною усмішкою, яку я так люблю, і поцілував мене ніжно та чуттєво.

   Ми їли мовчки. Не тому, що не було слів — просто кожен ковток, кожен погляд говорив більше. Потім я зайшла до кімнати. Валіза стояла в кутку, вже майже зібрана. Але я раптом сіла на ліжко й застигла.

   Я не плакала. Не сьогодні. Сльози були ще тоді, кілька ночей тому, коли ми вперше сказали все. Коли обоє зрозуміли, що нас з’єднує — і те, що нас розділяє. Сьогодні я не тікала. Я не йшла, бо сумнівалася в ньому. Навпаки — я йшла, бо знала, наскільки глибоко кохаю. Бо любити — це ще й не ставити людину перед вибором, який може її зламати. 

   Я вийшла з валізою на веранду. Він вже чекав, спершись на стовп, руки в кишенях. Його очі... вони знали все, приймали все. Я підійшла, і він обійняв мене так, як ніколи.

   — Я кохаю тебе, Лея, — сказав він тихо. — Завжди буду.

   Я притиснулась до нього. — І я тебе кохаю, Кіану. Назавжди.

   Я доторкнулась до його щоки, до губ. Коли-небудь ми зустрінемось знову. Я в це вірила.

   Він взяв валізу і мовчки поніс її до машини. Я ще раз глянула на терасу. На пальми. На горизонт.

   Дякую, мій острове.

   Дякую за усе, що ти мені подарував.