Розділ 19 «Одне ціле»

Кіану.

   Ніч була тиха. Вітер сьогодні майже не торкався пальм, наче й сам не хотів порушувати цю крихку рівновагу між спокоєм і тим, що нуртувало в мені.

    Лея спала поруч. Її подих був рівний, вона тулилася до мого боку, наче шукала підтвердження, що я тут. Що ми тут. Що ще не час прощатися.

   Але ми обоє знали — час наближався.

   Я вдивлявся у стелю, а всередині клекотіло. Хотілося зупинити ці дні, зупинити сонце, зупинити годинник. Але найсильніші люди — ті, що не тримають коханих силою. А я не хотів її тримати. Хотів, щоб вона сама обрала залишитися, якщо буде готова.

   Вона заворушилася й тихо прошепотіла:

   — Ти не спиш?

   — Ні, — відповів я, торкаючись її плеча. — А ти?

   — Теж ні.

   Довга пауза. Тиша між нами була важливіша за слова. Але зрештою я видихнув:

   — Залишилося чотири дні.

   Вона кивнула й повернулася на бік, зазираючи мені в обличчя. Її очі блищали в темряві, у них було стільки всього: тепло, смуток, ніжність.

   — Я рахувала… — прошепотіла.

   Я хотів сказати: «Залишайся». Але не сказав. Бо знаю, що це буде непросто. У неї там своє життя — інше. Я не можу попросити її кинути все.

   — У тебе є твоє місто, твоя робота… твої люди, — сказав я замість того.

   — А в тебе — твоя племінниця, твій дім, твої друзі, — відповіла вона.

   Ми обоє усміхнулися крізь сум. Це була наша правда.

   — Я не хочу, щоб ти їхала, Лея, — сказав я чесно. — Але ще більше я не хочу, щоб ти колись пошкодувала, що залишилася. Якщо час не настав — хай мине ще трохи. Я зачекаю.

   — Кіану… — її пальці з’єдналися з моїми. — Я ніколи не знала, що буде потім. Просто проживала день у день. Але ці тижні з тобою були моїм ковтком повітря. Нарешті дізналася, що таке щастя й що таке дім. І що таке жити. А ще я хочу знати, що завтра буде такий самий щасливий день, як оці всі дні поруч із тобою.

   — Я хочу, щоб ти знала: цей дім… — я вказав на стелю, на кухню за стіною, на веранду, на все, що стало нашим. — Він завжди буде твоїм. Якщо ти захочеш повернутися — повертайся. Моє серце завжди буде твоїм берегом.

   Вона стиснула мою руку.

   — Ти теж мій… мій спокій. Мій дім… Мій завтрашній день. 

   Я нахилився й поцілував її дуже чуттєво, довго та з коханням, яке вирувало в мені.

   Ми не казали більше нічого. Ми просто лежали поруч. Вдихали аромат тіл одне одного. Всотували тепло… Насолоджувалися долонею в долоні. Океан за стінами, шепіт хвиль і шепіт серця, яке не хотіло прощатися, але вміло кохати — правильно.