Розділ 18 "Наш дім"

Кіану.

   МИ повернулись додому, і я запропонував приготувати щось разом. Лея погодилась, і тепер ми стояли на моїй кухні. Білосніжні фасади шафок, дерев'яні стільниці, м'яке світло ламп, що звисали з дерев’яних балок — усе було саме так, як я колись мріяв. Просторо, затишно. Я сам це все зробив і я б хотів, щоб під цим дахом хазяйнувала Лея. Сьогодні цей простір наповнився новим змістом. Вона була тут. В її босих кроках по дерев’яній підлозі, в тому, як вона заправляла пасмо волосся за вухо, в тому, як сміялась, коли ми сперечались, — чи риба вже досить замаринувалась.

   Ми готували рибу з лаймом, часником і імбирем. Я виклав тонкі шматочки філе на дерев’яну дощечку, а вона тим часом нарізала свіжу кінзу та перець чилі. У повітрі витав аромат цитруса, змішаний із морською сіллю, свіжими травами та чимось домашнім, теплим. Коли вона потяглась до полички за оливковою олією, її плече ледь торкнулось мого, і це просте дотикання змусило серце в грудях затремтіти.

   Я хочу, щоб вона завжди була тут. Єдина думка. Єдине бажання.

   Я дивився, як вона змішує спеції, як уважно читає рецепт, який я вже знав напам’ять і ловив себе на постійній думці, що хочу бачити це щодня. Хочу, щоб вона розкладала тут фрукти в плетені кошики, щоб лунала її улюблена музика з мого телефона, щоб вона насварила мене, коли я забруднив плиту.

   Вона — не про ідеальність. Вона — про справжність. Про тепло, яке не зникає навіть після шторму. Її історія... я слухав її на узбережжі й відчував, як серце стискається. Вона розуміє Малію… Я ковтнув, розуміючи те, що я майже не змусив пережити Малію те ж саме, якби не кинув пиячити. Мені так шкода Лею… Вона заслуговує на дім, сповнений кохання та пристрасті, і я хочу їй все це дати, — бо кохаю її. Ми такі схожі, але водночас зовсім різні. І в цьому щось особливе. Те, що неможливо пояснити. Вона пройшла крізь свої біди, але в ній залишилось світло. Я бачу його. Відчуваю. І мені хочеться берегти його.

   — Скуштуй, — її голос повернув мене до теперішнього. Вона простягнула мені ложку з соусом.

   Я ковтнув. Легкий кисло-солодкий відтінок, гострота чилі й свіжість кінзи.

   — Божественно, — відповів я. — Можна тебе найняти кухарем?

   Вона засміялась, і цей звук став для мене кращою музикою. Поклавши ложку, вона обійняла мене і поцілувала. Поцілунок вийшов з вогняними нотками перцю чилі.

   Ми розклали все на тарілки й вийшли на веранду. Поки сонце опускалось за обрій, ми вечеряли мовчки. Але то була тиша не самотності, як було колись в наших життях — це тиша близькості.

   Хочу, щоб вона залишилась зі мною.

   Повечерявши, ми сиділи з горнятками чаю.  Її коліна були підтягнуті до грудей, а погляд — спрямований у темряву, де хвилі ніжно билися об берег. Я не торкався її — просто сидів поруч. І знав: вона відчуває мене.

   «Смак вечора — пряний, — подумалось мені. — Як вона. Як це літо. Як ми».

   Я перевів погляд на неї. Світло ліхтарів торкалося її обличчя, висвітлюючи пасма волосся, які вітер м’яко колихав. Вона знову усміхнулась — без причини, просто, як дитина, якій добре. І я не стримався — потягнувся й торкнувся її щоки.

   — Що? — прошепотіла вона, дивлячись у мої очі.

   — Просто... — я ковтнув повітря. — Я щасливий, що ти тут.

   Її усмішка стала ширшою, і вона притулилася до мене плечем. Усі мої думки розтанули. Я обійняв її, пригорнувши до своїх грудей. Віднайшов її губи і поцілував так, щоб вона відчула весь спектр моїх почуттів до неї. І вона відчула, я це знав. 

   — І я щаслива, що я тут.

   Я не хотів думати ні про що, лише про нас і цей вечір. Я не думав про завтра. Не зараз. 

   Її долоня ковзнула в мою, і я відчув, як її пальці легенько обіймають мої. Її присутність здавалася такою природною, такою простою... Немов вона завжди була частиною цього дому, цього острова. Мене.

   Ми сиділи довго. Ніч теплішала. Світ був повільним, а наше дихання — синхронним. Коли вона знову торкнулася моїх губ м’яко, з тим теплом, яке не потребує доказів чи слів, — я встав і подавши їй руку, повів до спальні, де будемо лише ми і наше кохання.