Розділ 18 «Наш дім»

Кіану.

  Ми повернулися додому, і я запропонував приготувати щось разом. Лея погодилася, і тепер ми стояли на моїй кухні. Білосніжні фасади шафок, дерев’яні стільниці, м’яке світло ламп, що звисали з балок, — усе було саме так, як я колись мріяв. Просторо та затишно.

   Я сам це все зробив і хотів би, щоб під цим дахом господарювала Лея.

   Сьогодні цей простір наповнився новим змістом. Вона була поруч, і завдяки цьому я дихав щастям. Я насолоджувався нею. Усе мало сенс, усе було так, як має бути, у кожному її русі, у її босих кроках по дерев’яній підлозі, у тому, як вона заправляла пасмо волосся за вухо, у тому, як сміялася, коли ми сперечалися, — як краще та чим маринувати рибу.

   Вирішено було готувати філе з лаймом, часником та імбиром. Я виклав тонкі шматочки рибини на дерев’яну дощечку, а вона тим часом нарізала свіжу кінзу та перець чилі. У повітрі витав аромат цитруса, змішаний із морською сіллю, свіжими травами та чимось домашнім, теплим.

   Коли вона потягнулася до полички за оливковою олією, її плече ледь торкнулося мого. Моє тіло миттєво зреагувало на це просте торкання, але таке важливе для серця. І от воно — закохане — затремтіло у грудях ще сильніше.

   Я хочу, щоб вона завжди була тут. Єдина думка. Єдине бажання.

   Я дивився, як вона змішує спеції, як уважно читає рецепт, який я вже знав напам’ять, і ловив себе на постійній думці, що хочу бачити це щодня. Хочу, щоб вона розкладала тут фрукти у плетені кошики, щоб лунала її улюблена музика з мого телефона, щоб вона насварила мене, коли я забрудню плиту.

   Вона — не про ідеальність. Вона — про справжність. Про тепло, яке не зникає навіть після шторму. Її історія... я слухав її на узбережжі й відчував, як серце стискається. Вона розуміє Малію… Я ковтнув, усвідомлюючи, що ледь не змусив пережити Малію те саме, якби не кинув пити.

   Мені так шкода Лею… Вона заслуговує на дім, сповнений кохання та пристрасті, і я хочу їй усе це дати, — бо кохаю її.

   Ми такі схожі, але водночас зовсім різні. І в цьому щось особливе. Те, що неможливо пояснити. Ми доповнюємо одне одного, утворюючи міцний вузол. Той самий пазл. Вона пройшла крізь свої біди, але в ній залишилося світло. Я бачу його. Відчуваю. І мені хочеться берегти його. Плекати й ділитися своїм власним із нею.

   — Скуштуй, — її голос повернув мене до теперішнього. Вона простягнула мені ложку з соусом.

   Я ковтнув. Легкий кисло-солодкий відтінок, гострота чилі й свіжість кінзи.

   — Божественно, — відповів я. — Можна тебе найняти кухарем?

   Вона засміялася, і цей звук став для мене найкращою музикою. Поклавши ложку, вона обійняла мене й поцілувала. Поцілунок вийшов із вогняними нотками перцю чилі.

   Минуло трохи більше пів години, і наша вечеря була готова.

   Ми розклали все на тарілки й вийшли на веранду. Поки сонце опускалося за обрій, ми вечеряли мовчки. Але то була тиша не самотності, як було колись у наших життях, — це тиша близькості.

   Хочу, щоб вона залишилася зі мною.

   Повечерявши, ми сиділи з горнятками чаю. Її коліна були підтягнуті до грудей, а погляд — спрямований у темряву, де хвилі ніжно билися об берег. Я не торкався її — просто сидів поруч. І знав: вона відчуває мене.

   Смак вечора — пряний, — подумалося мені. — Як вона. Як це літо. Як ми.

   Я знову перевів погляд на неї. Світло ліхтарів торкалося її обличчя, висвітлюючи пасма волосся, які вітер м’яко колихав. Вона знову усміхнулася — без причини, просто, як дитина, якій добре. І я не стримався — потягнувся й торкнувся її щоки.

   — Що? — прошепотіла вона, дивлячись у мої очі.

   — Просто... — я ковтнув повітря. — Я щасливий, що ти тут.

   Її усмішка стала ширшою, і вона притулилася до мене плечем. Усі мої думки розтанули. Я обійняв її, пригорнувши до своїх грудей. Віднайшов її губи й поцілував так, щоб вона відчула весь спектр моїх почуттів до неї. І вона відчула, я це знав.

   — І я щаслива, що я тут.

   Я не хотів думати ні про що, лише про нас і цей вечір. Я не думав про завтра. Не зараз.

   Її долоня ковзнула в мою, і я відчув, як її пальці легенько обіймають мої. Її присутність здавалася такою природною, такою простою... Немов вона завжди була частиною цього дому, цього острова. Мене. Так і є… бо вона — моя половина.

   Ми сиділи довго. Ніч теплішала. Світ був повільним, а наше дихання — синхронним. Коли вона знову торкнулася моїх губ м’яко, з тим теплом, яке не потребує слів, — я встав і, подавши їй руку, повів до спальні, де будемо лише ми та наше кохання.