Розділ 17 «Сповідь»

Лея.

Минув тиждень.  

   Минув ще один тиждень. Вечори на острові ставали м’якшими, немов сам вітер знав, що літо завершується. Ми сиділи на піщаному узбережжі босоніж, спиною до будинку, обличчям до океану, що поволі погойдувався перед нами. Хвилі лагідно торкалися берега, і їхній шепіт здавався частиною нашої розмови.

   Я сиділа поруч із Кіану, обхопивши коліна руками. Він мовчав, дивився перед собою, дозволяючи мені бути в тиші. Мені завжди було легко з ним мовчати, але сьогодні я відчула, що маю багато про що йому розповісти. Поки не пізно... Поки я ще тут.

   — Кіану, — почала я тихо, — ти знаєш про мене так мало. І це несправедливо. Ти відкрив мені частину свого серця, а я…

   Він перевів погляд на мене, і я побачила в ньому не вимогу чи цікавість, а просто увагу. Ту справжню, рідкісну увагу, якої мені не вистачало все життя.

   — Я була одружена, — сказала я, і в грудях щось затремтіло. — Не через кохання. Ми були друзями. І обоє виховувалися в притулку. Ми не мали свого дому… ні мене, ні його ніхто так і не забрав. Ми просто хотіли бути хоч для когось «своїми». Побудували щось схоже на родину. Але ми обманювали себе. Обоє. Ми залишилися добрими друзями, бо саме ними ми завжди й були.

   Кіану мовчав, не перебивав, просто ніжно дивився на мене. Я говорила далі:

   — Мені було п’ятнадцять, коли мої батьки загинули. Я залишилася сама. У чужому світі. Родичів не було. І мене не всиновили. Я росла в системі, де діти рідко чують, що їх люблять. Там виживають, не живуть.

   Я вдихнула повітря, насичене сіллю, і подивилася на горизонт, де небо торкалося води.

   — Я навчилася не довіряти, не чекати. Але з роками все одно мріяла, що колись знайду дім. Знаєш, не будинок, а... дім. Людину. І ось я тут. Я біля тебе. І вперше за багато років мені хочеться залишитися. Але водночас страшно.

   Кіану простягнув руку й торкнувся моєї. Його дотик був теплим, щирим… моїм. У ньому було все: підтримка, подяка, розуміння. Мій — дім. 

   — Ти дуже сильна, Лея, — тихо сказав він. — І дуже справжня. Я знаю, що таке втрачати. Але знаю й те, як це — зустріти людину, яка раптом приносить спокій. Ти саме така. І я мрію, що ти залишишся.

   Я опустила голову й усміхнулася крізь сльози. Хвилі й далі накочувалися на берег, розуміючи нас та огортаючи спокоєм.