Розділ 17 "Сповідь"

Лея.

Минув тиждень.  

   МИНУВ ще один тиждень. Вечори на острові ставали м'якшими, немов сам вітер знав, що літо завершується. Ми сиділи на піщаному узбережжі, босоніж, спиною до будинку, лицем до океану, що поволі погойдувався перед нами. Хвилі лагідно торкались берега, і їхній шепіт здавався частиною нашої розмови.

   Я сиділа поруч із Кіану, обхопивши коліна руками. Він мовчав, дивився перед собою, дозволяючи мені бути в тиші. Мені завжди було легко з ним мовчати, але сьогодні я відчула, що багато про що маю йому розповісти. Поки не пізно... Поки я ще тут.

   — Знаєш, — почала я тихо, — ти знаєш про мене так мало. І це несправедливо. Ти відкрив мені частину свого серця, а я…

   Він перевів погляд на мене, і я побачила в ньому не вимогу, не цікавість, а просто увагу. Ту справжню, рідкісну увагу, якої так не вистачало мені все життя.

   — Я була одружена, — сказала я, і в грудях щось затремтіло. — Не через кохання. Ми були друзями. І обоє виховувались в притулку. Ми не мали свого дому… ні мене, ні його так ніхто не забрав. Ми просто хотіли бути хоч для когось "своїми". Побудували щось схоже на родину. Але ми обманювали себе. Обоє. Ми залишились гарними друзями, бо саме ними ми завжди і були. 

   Кіану мовчав, не переривав, просто ніжно дивився на мене. Я говорила далі:

   — Мені було п’ятнадцять, коли мої батьки загинули. Я залишилась сама. В чужому світі. Родичів не було. І мене не всиновили. Я росла в системі, де діти рідко чують, що їх люблять. Там виживають, не живуть. 

   Я вдихнула повітря, насичене сіллю, і подивилась на горизонт, де небо торкалось води.

   — Я навчилась не довіряти, не чекати. Але з роками все одно мріяла, що колись знайду дім. Знаєш, не будинок, а... дім. Людину. І ось я тут. Я біля тебе. І вперше за багато років мені хочеться залишитись. Але, водночас страшно. 

   Кіану простягнув руку і торкнувся моєї. Його дотик був теплим, щирим… моїм. В ньому було все: підтримка, подяка, розуміння.

   — Ти дуже сильна, Лея, — тихо сказав він. — І дуже справжня. Я знаю, що таке втрачати. Але знаю й те, як це — зустріти людину, яка раптом приносить спокій. Ти саме така. І я мрію, що ти залишишся.

   Я опустила голову й усміхнулась крізь сльози. Хвилі й далі накочувались на берег, розуміючи нас та огортаючи спокоєм.