Розділ 16 «Нові відкриття»

Лея.

   Малія була схожа на Кіану. Дуже. У неї були такі самі глибокі, уважні очі. Здавалося, вони не шукали відповідей — вони вже все знали самі. Вона була відкритою, говіркою, щирою й з перших хвилин почала ставити мені питання про Нью-Йорк, про книжки, які я люблю, і навіть про мою улюблену їжу.

   — Любиш піцу з ананасами? — запитала вона, сидячи зі мною на піску.

   Як тільки вона вийшла з машини й ми розімкнули обійми після знайомства, ми всі разом узяли все для пікніка й пішли на узбережжя.

   — А ти? — засміялася я.

   — Ну, я всеїдна. Але тільки якщо ананаси зверху, а не під сиром.

   Ми розсміялися, голосно… дуже щиро та по-справжньому, як це вже було багато разів до цього. А за кілька метрів від нас Кіану ловив хвилі. Високий, впевнений, вільний. Я дивилася на нього й розуміла: цей чоловік — як стихія.

   Але з Малією він був інакший. Спокійний, турботливий. Як берег для свого океану. Такий він і зі мною… Це огортало теплом та розумінням, що для нього я багато означаю.

   Коли Кіану нарешті вийшов із води, задоволений і втомлений, ми трохи пограли в м’яч та покидали фрісбі, бігаючи по березі, немов безтурботні діти. А вже потім, коли сонце почало припікати сильніше, ми дістали з кошика наш обід — кокосовий рис із овочами, шматочки манго, рибні кульки з соусом, свіжий ананас. Аромат був божественний.

   — Голодна? — спитав Кіану, простягаючи мені тарілку.

   — Після того, як Малія мене побила в грі на влучність? Дуже!

   І ми їли, жартували, сміялися.

   Коли почало сутеніти, Кіану розвів багаття. Я завжди любила дивитися на вогонь, а тепер, коли навпроти були ці двоє неймовірних людей, я дивилася лише на них. Ми смажили смори, Малія вже вимастилася шоколадом по самий ніс, а я ледве стримувалася, щоб не з'їсти вже шосту чи сьому зефірку в печиві.

   — Дядьку, а де гітара? — раптом запитала вона.

   — Маліє… — простогнав він.

   — Ну дядьку! Ти обіцяв! Ти ж завжди співаєш під гітару, коли ми розпалюємо багаття.

   — Співаєш? Гітара? Господи, Кіану, скільки в тобі ще талантів?! — Я була вражена, приємно вражена.

   Кіану знизав плечима, усміхнувся й навіть почервонів. Потім усе-таки встав, зітхнув і пішов у дім, а Малія нахилилася до мене й прошепотіла:

   — Він соромиться. Але співає як бог. Тримайся за нього. Бережи його. Він закохався в тебе. І це назавжди.

   У мене защеміло в грудях. Очі наповнилися сльозами.

   — Я берегтиму, Маліє. Обіцяю.

   І в ту саму мить Кіану вийшов із гітарою, потупившись, але вже з усмішкою… хоча щоки ще були червоні. Коли перші акорди торкнулися тиші — я забула, як дихати. Його голос був оксамитовим, трохи хрипким, сповненим емоцій. Пісня була про океан, про любов і дім.

   Сльози з’явилися самі… Я помітила, що відтепер це часто так — бо в мені вирують почуття. Від кохання до нього. Від любові до Малії. Від краси. Від глибини. Від того, що в нього — душа океану, в яку я пірнаю й щаслива.

   Після пісні ми їли ще смори, жартували, а Малія, втомлена дорогою, періодично позіхала.

   Цей вечір був ідеальним. Це мрія, яка здійснювалася кожного дня.