Розділ 16 "Нові відкриття"

Лея.

   МАЛІЯ схожа на Кіану. Дуже. У неї були такі самі глибокі, уважні очі, в яких не треба було шукати відповідей — бо вони вже все знали. Вона була відкритою, говіркою, щирою, і з перших хвилин почала ставити мені питання про Нью-Йорк, про книжки, які я люблю, і навіть про мою улюблену їжу.

   — Хочеш піцу з ананасами? — запитала вона, сидячи зі мною на піску. 

   Як тільки вона вийшла з машини, і як тільки ми розімкнули обійми після знайомства, ми всі разом узяли все для пікніка, і пішли на узбережжя. 

   — А ти? — засміялася я.

   — Ну, я всеїдна. Але, тільки якщо ананаси зверху, а не під сиром.

   Ми розсміялися, голосно… по-справжньому, як це вже було багато разів до цього. А за кілька метрів від нас Кіану ловив хвилі. Високий, впевнений, вільний. Я дивилась на нього і розуміла: цей чоловік — як стихія. Але з Малією він був інакший. Спокійний, турботливий. Як берег для свого океану. Такий він і зі мною… це огортало теплом і розумінням, що для нього я багато означаю.

   Після серфінгу ми грали в м’яч, кидали фрісбі, бігали по березі. Потім ми дістали з корзини наш обід — кокосовий рис із овочами, шматочки манго, рибні кульки з соусом, свіжий ананас. Аромат був божественний.

   — Голодна? — спитав Кіану, простягаючи мені тарілку.

   — Після того, як Малія мене побила в грі на влучність? Дуже!

   І ми їли, жартували, сміялись.

   Коли почало сутеніти, Кіану розвів багаття. Я завжди любила дивитись на вогонь, а тепер коли навпроти є ці двоє неймовірних людей, я дивилась лише на них. Ми смажили смори, Малія вже вимастилась шоколадом по самий ніс, а я ледве стримувалась, щоб не з'їсти вже шосту чи сьому зефірку в печиві. 

   — Дядьку, а де гітара? — раптом запитала вона.

   — Маліє… — простогнав він.

   — Ну дядьку! Ти обіцяв! Ти ж завжди співаєш під гітару, коли ми розпалюємо багаття. 

   — Співаєш? Гітара? Божечки, Кіану скільки в тобі ще талантів?! —Я дійсно була в шоці, приємному шоці. 

   Кіану знизав плечима, усміхнувся і навіть почервонів. Потім все-таки встав, зітхнув і пішов у дім, а Малія нахилилась до мене і прошепотіла:

   — Він соромиться. Але співає як бог. Тримайся за нього. Бережи його. Він закохався в тебе. І це назавжди.

   У мене защеміло в грудях. Очі наповнились сльозами. 

   — Я берегтиму, Маліє. Обіцяю.

   І в ту саму мить Кіану вийшов з гітарою, потупившись, але вже з усмішкою… хоча щоки ще були червоні. Коли перші акорди торкнулися тиші — я забула, як дихати. Його голос був оксамитовим, трохи хрипким, повним емоцій. Пісня була про океан, про любов і дім.

   Сльози з’явилися самі… Я помітила, що це часто — бо в мені вирують почуття. Від кохання до нього. Від любові до Малії. Від краси. Від глибини. Від того, що в нього — душа океану, в яку я пірнаю і щаслива. 

   Після пісні ми їли ще смори, жартували, а Малія переодично втомлена дорогою трохи позіхала. 

   Цей вечір був ідеальним. Це мрія, яка здійснювалась кожного дня.