Розділ 15 «Родина»

Кіану.

Минуло два дні. 

  Поки ми з Малією їхали вузенькою дорогою, що вела від автобусної станції до мого дому, я відчував, як у грудях пульсує напруга. Я нервував неймовірно.

   Це все надзвичайно важливо для мене. Моя племінниця й жінка, яку я покохав, мають знайти спільну мову, і я мав якось цьому сприяти. Хоча я не сумнівався ні в Леї, ні в Малії — ці двоє знайдуть ту важливу точку, звідки розпочнеться їхня дружба, але я все одно нервував.

   Щось велике й важливе має от-от відбутися — і від цього серце билося неймовірно швидко. Господи, у мене аж долоні спітніли, і це аж ніяк не від спеки.

   Малія сиділа поруч на передньому сидінні, сонце грало на її темному волоссі, яке спадало хвилями на плечі. Вона підросла за ці кілька тижнів у таборі, здавалося, змінилася. Стала дорослішою. Але її усмішка була такою самою — щирою, як у її батьків.

   — Ти нервуєш, — мовила вона раптом, глянувши на мене. — Не треба.

   — А звідки ти знаєш, що я нервую? — я спробував усміхнутися, але вийшло криво.

   — Бо ти пальцями б’єш по керму, як завжди, коли хвилюєшся. І замовк, хоча щойно розповідав про новий проєкт на березі.

   Я глянув на неї з теплотою. Вона мене знала як облупленого. Моя рідна. Частинка мого брата. І вона вже геть доросла, і все помічає.

   — Це важливо для мене, Маліє. Я… хочу, щоб ви сподобалися одна одній.

   — Дядьку, — вона усміхнулася й поклала руку на мою, — якщо ти її полюбив, я теж її полюблю. Це просто. Бо ти — мій дядько. Бо ти сяєш завдяки їй.

   Я здивовано глянув на неї.

   — Сяю?

   — Ти сяєш. По-справжньому. Тато так сяяв біля мами. На всіх фото це видно. Ти такий самий зараз, дядьку… і це все завдяки Леї.

   Я стиснув її долоню, намагаючись стримати ті емоції, які піднялися хвилею. Це було більше, ніж схвалення. Це було благословення.

   На повороті вже виднілася домівка. Вона стояла між пальмами, оточена зеленню й сонцем — наш маленький притулок із Малією, а тепер і наш на трьох. Моє серце забилося вдвічі швидше, коли я побачив на ганку Лею. Вона в простій сукні, з розпущеним волоссям і тією самою усмішкою, яка зачаровувала мене кожного разу, коли я її бачив.

   — Вона гарна, — прошепотіла Малія, і я кивнув.

   — Так. Вона — більше, ніж гарна.

   — Ага… сяє від кохання, як ти.

   — Ти це бачиш?

   — Так, дядьку. Вона теж тебе кохає.

   Я ковтнув. Я так хотів це почути. Я зупинив авто й вийшов, обійшов машину, відчинив дверцята для племінниці. Малія ступила на землю, схвильовано стиснувши рюкзак, але коли Лея підійшла до нас, вони зупинилися одна навпроти одної.

   — Привіт. Я — Лея. — Вона простягнула руку, але Малія раптом її обійняла.

   — Я так чекала знайомства з тобою.

   Ми з Леєю зустрілися поглядами, і я побачив сльози. Клубок у горлі з'явився в ту саму мить, як я побачив очі Леї та реакцію Малії.

   Лея обійняла її у відповідь, трохи знітившись, але усміхаючись — щиро, тепло, так, як тільки вона вміла це робити. І в той момент я нарешті відчув спокій. Ці дві частинки мого світу — нарешті зустрілися. І між ними — зв'язок.