Розділ 14 "Ми"

Лея.

   ДЕНЬ повільно добігав свого завершення. Небо по краях мало ніжний відтінок коралу, який поступово переливався в персиковий, а далі — в глибоку синь, де вже дрібно пульсували зірки.

   Я сиділа на дерев’яній веранді з чашкою трав’яного чаю в руках. Кава була зранку, двічі в обід, і от я вирішила трохи дати спокою своїй нервовій системі перед сном. Зараз хотілось чогось теплого, заспокійливого. Тримала горнятко долонями міцно, наче трималась за затишок. Воно пахло м’ятою й лемонграсом. А ще — заспокоєнням.

   Бриз з океану ніс на вуста сіль, обдував легенько обличчя, і я просто відпочивала усіма фібрами душі. Аромат води на шкірі, на губах, у думках. Пляж був порожній, лише хвилі перекочувались одна за одною, створюючи спокійний ритм, як колискова, яку острів співає сам собі.

   Сьогоднішній день був… особливим. Ні, не так. Справжнім. Ми з Кіану сміялись, бризкались у воді, я вперше тримала дошку для серфінгу й присягалася, що ніколи більше не залізу на неї — поки знову не залізла. Це, як в дитинстві, коли вчишся їздити на велосипеді.

   Кіану дуже врівноважений, розуміючий вчитель. З мене учениця ж дуже смішна. Весь цей час Кіану дивився на мене, як на щось найдорожче, і я відчувала це поглядом, мовчанням, навіть тим, як він тримав мене, коли я падала в піну й сміялася, захлинаючись водою й щастям одночасно. 

   Ніколи не планувала займатись серфінгом, але коли такий чоловік поруч, до половини оголений і між уроками поцілунки — гріх таким не скористатись. 

   А потім була розмова. Глибока, відверта, майже болюча. Я не чекала, що він поділиться таким… таким болем. Таким досвідом. Я бачила, як йому було важко — говорити про брата, про Лейлані, про Малію. Про смерть. Про життя після. Про відповідальність, яка починається з любові. Він не просто розповідав — він відкривав серце. І я сиділа біля нього, слухала, тримаючи його долоню, намагаючись бути тією, з ким можна мовчати після таких зізнань. І це було більше, ніж просто момент. Це був зв'язок. Він відкривав свою душу, ділився найпотаємнішим, а я — огортала його душу теплом та коханням, про яке йому ще не сказала. Але, я знаю… знаю, що він бачить моє серце наскрізь. Як і я його. Ми обоє дорослих людей, які багато пережили, у нас були симпатії, були стосунки, але все те, було просто досвідом, щоб зрозуміти різницю, глибину і себе. Ми точно знаємо, що справжнє зараз — справжнє між нами. І нам не потрібно кричати про все це на все горло, достатньо подивитись у вічі одне одного, заснути після неймовірного заняття коханням в обіймах одне одного… і ніжних доторках.

   Між нами все особливе. Все. 

   Але, страх постійно поруч. Зараз, коли я залишилася наодинці, знову відчуваю, як серце стиснулося. Не тому, що я сумнівалась у чомусь — ні. Я ніколи не була такою впевненною, як в тому, що відчуваю. Кохання ні з чим не переплутати. Я боялась, бо просто знала: я — гість. Я маю поїхати вже за деякий час. Це розбивало мені серце. Я міркувала над тим, якщо б я залишилась тут… але… ми з Кіану, ще нічого не обговорювали. Він зараз у місті, пішов за свіжою рибою — ми маємо сьогодні разом її приготувати. Всього лиш… вечеря. Але, я чекала цієї вечері так, ніби це було щось більше. Можливість відчути, що в нас є звичайність. Повсякденність. Можливо майбутнє, якого б я хотіла більше за все на світі. 

   Я сьогодні усвідомила: як сильно його кохаю. Невимушено, тихо, не так, як у фільмах — з грозами і бурями. А як острів любить океан — просто, бо інакше не може. І хай океан піде, хай хвиля відкочується — острів чекатиме. Мовчки, але з вірою, що він повернеться. І він повертається — бо це єдиний союз, бо це кохання. Вони — одне ціле. 

   Мій Кіану — людина хвиль. В ньому завжди є щось, що не можна втримати, але він кожного разу повертається, до берега — бо це єдине чого він хоче. А я — я його берег, який чекає на його обійми. 

   На цьому острові я стала романтичною… я стала пристрасною та почала розкривати ту Лію, яка спала в мені. Я поставила чашку на дерев’яну підлогу й обхопила коліна руками. Іноді мені страшно. Я боюсь сказати щось надто емоційне, боюсь показати, наскільки глибоко він вже живе у мені. Боюсь, що це все — мить. Що завтра він прокинеться й подумає: було добре, але достатньо. Хоча розумію, що він не такий чоловік. Він не з тих, хто розкидається словами, діями та мовчанням. Ні, він справжній. 

   Коли прийде час сказати: “Місяць минув… досить відпочивати… мені треба їхати…”, — я не зможу сказати це. Мені не досить. Мені ніколи не буде достатньо Кіану. 

   Сльози самі навернулись на очі. Серце казало, що все дуже просто, але розум говорив, що треба все обдумати… а головне поговорити з тим, у кого моє серце. 

   Думки тягнулись одна за одною, як мушлі на нитці, які весіли в мене над головою на дашку, і я майже не помітила, як сонце сховалося повністю. Десь у тиші дзенькнув дзвіночок. Я завмерла. За мить — знайомий голос. Глибокий, рідний, теплий.

   — Ей… Квітко моя, — ти де? 

   Я підвелась різко, серце стукнуло десь в горлі. Кіану стояв з паперовим пакунком у руках, волосся розтріпане вітром, обличчя свіже, усмішка — ніжна. Усмішка, яка належить мені. 

   — Милий… — сказала я так, наче от-от заплачу. Думки.. ох думки…

   — Я зловив для нас вечерю. Ну, майже. — Він підняв пакунок. — Але не зловив твою усмішку. Ти загубила її десь у хвилях?

   Я усміхнулась. Повільно, по-справжньому. І відчула, як серце знову оживає. Як дихає. Для нього. 

   — Ти її, як завжди знайшов. 

   Він підійшов ближче, і нахилившись, дуже просто та ніжно поцілував мене у губи. Так… наче ми подружжя, яке кожного дня даруємо ось такі милі прояви кохання.

   — Вибач, що затримався, — сказав він, дивлячись мені у вічі. — Знаєш, я не думав, що після того, що сьогодні сталося, я зможу ще щось сказати… Ти ж знаєш, я не дуже вправний у балакучості, але хочеться просто бути поряд. Без зайвих слів.