Розділ 13 "Важлива розмова"

Кіану.

Минув тиждень.

   Я НЕ ЗНАВ, що буде далі. Але я знав одне: ця жінка — це мій спокій. І мій шторм. Я хочу, щоб вона лишилась тут, але ми обоє ховаємося вже тиждень від цієї розмови. Ми проводимо час разом, ми кохаємося і засинаємо в обіймах одне одного. Нам добре мовчати. Нам добре говорити. І я щасливий. Я ніколи не був таким щасливим. 

   Сьогодні я відчув одеколон свого брата — він дав знак, що теж за мене щасливий. Я відчував його присутність, як тоді, коли померли батьки, коли Малія пішла до школи, потім навчилась плавати, і в такі моменти — він завжди поруч. Я сьогодні теж — бо я знав, що хочу сказати їй найважливіші слова, які оселились в моєму серці. 

   Я усміхнувся на її сміх такий щирий, що я на мить забув, як дихати. Її волосся розліталось, коли вона намагалася втримати рівновагу на дошці, а очі сяяли кожного разу, коли їй вдавалось протриматись хоча б три секунди.

   — Я зараз точно зламаю щось собі, — видихнула вона, падаючи знову в піну, — але щось мені підказує, що ти насолоджуєшся цим видовищем.

   — Я насолоджуюся тобою. — Сказав я слова, які просто злетіли з мене.

   Я підплив ближче, її руки обвились навколо моєї шиї. Ми зависли у прозорій, прохолодній воді, і хвиля ніжно гойдала нас, як колиску.

   — Це краще за спортзал, — бурмотіла вона, поклавши голову мені на плече.

   — І значно мокріше.

   Ми сміялися, як діти. Потім я поцілував її — швидко, смакуючи сіль на її губах, її сміх, її тепло. Але цього було замало, тож поцілунок набрав обертів. Ми задихані відірвались одне від одного, і було вирішено перепочити.

   На березі ми впали на рушник, сонце облизувало наші плечі. Лея витерла обличчя, її пальці провели по моїй щоці. Я бачив, як її щастя пульсує в кожному погляді і водночас — легкий сум. Я знав із чим він пов'язаний. Але, ми продовжували вдавати, що той день… день, коли вона поїде — ніколи не настане. 

   Ми мовчали кілька хвилин. Я перевернувся на бік і подивився їй просто у вічі.

   — Лей… Квітко, моя… Я хочу, щоб ти знала дещо. Про мене. Про те, що важливо.

   Її усмішка злегка згасла — вона відчула, що це серйозно. Вона просто кивнула.

   — У мене є племінниця. Її звати Маліа. Їй шістнадцять. Ми сім'я. У нас із нею більше нікого немає… — Я ковтнув. — Десять років тому мій брат і його дружина… Коа та Лейлані загинули в автокатастрофі. Маліа була маленькою, їй було шість. Вони жили на острові поруч з моїми батьками. Я ж деякий час працював у Лос-Анджелесі… Приїхав на похорон… Після того… я думав, що не впораюся. Я повернувся до Лос-Анджелесу і там почав пити. По-справжньому. Щоб не думати… Щоб геть не думати.

   Я відчув, як Лея тихо поклала долоню на мої пальці. Не зупиняла. Просто… слухала.

   — Моя мама тоді сказала мені: «Кіану, ти сказав “до зустрічі” брату, але вона — сказала це батькам. Їй потрібен хтось, хто буде не просто поруч, а буде всім.» — Я ковтнув. — Вона поклала її на мої руки й сказала: «Брат тобі її доручив. І ми — не вічні на цій землі.» — Я заплющив очі… а коли розплющив, важко видихнув. — Я кинув пити. Назавжди. Не тому, що було легко. А тому, що… якщо я зірвусь, хто тоді буде для неї родиною?

   Я не знав, чого чекаю від її реакції. Але вона просто… повільно нахилилась і торкнулась своїм чолом мого.

   — Ти неймовірний, — прошепотіла вона. — І вона дуже щаслива, що має тебе.

   У мені щось затремтіло.

   — Я хочу, щоб ви познайомились. Не зараз, коли ми ще тільки… шукаємо себе. Але скоро. Бо ти стала частиною чогось дуже важливого. І я хочу, щоб вона бачила поруч людей, яким я довіряю.

   Ми мовчали. Її пальці погладжували мою долоню. Вона щось шепотіла, але вже не словами, а дотиками.

   Я покохав. І це — навіки.