Розділ 13 «Важлива розмова»

Кіану.

Минув тиждень.

   Я не знав, що буде далі. Але знав одне: ця жінка — мій спокій. І мій шторм. Хочу, щоб вона лишилася тут, але ми обоє ховаємося вже тиждень від цієї розмови. Проводимо час разом, кохаємося й засинаємо в обіймах одне одного. Нам добре мовчати. Нам добре говорити. І я щасливий. Ніколи не був таким щасливим.

   Ніколи за все своє життя я не почувався так. З нею я — цілісний. Я знайшов себе в ній і знаю, що це взаємно. Дві половинки одного цілого. Пазл.

   Сьогодні я відчув одеколон свого брата — він дав знак, що теж за мене щасливий. Відчував його присутність, як тоді, коли померли батьки, коли Маліа пішла до школи, потім навчилася плавати… У такі моменти він завжди поруч. Сьогодні також — бо знав, що хочу сказати їй найважливіші слова, які оселилися в моєму серці.

   Я усміхнувся на її сміх — такий щирий, що я на мить забув, як дихати. Її волосся розліталося, коли вона намагалася втримати рівновагу на дошці, а очі сяяли кожного разу, коли їй вдавалося протриматися хоча б три секунди.

   — Я зараз точно зламаю щось собі, — видихнула вона, падаючи знову у піну, — але щось мені підказує, що ти насолоджуєшся цим видовищем.

   — Я насолоджуюся тобою, — сказав я слова, які просто злетіли з мого серця.

   Я підплив ближче, її руки обвилися навколо моєї шиї. Ми зависли у прозорій, прохолодній воді, й хвиля ніжно гойдала нас, як колиску.

   — Це краще за спортзал, — бурмотіла вона, поклавши голову мені на плече.

   — Й значно мокріше.

   Ми сміялися, як діти. Потім я поцілував її — швидко, смакуючи сіль на її губах, її сміх, її тепло. Але цього було замало, тож поцілунок набрав обертів. Ми задихані відірвалися одне від одного, й було вирішено перепочити.

   На березі ми впали на рушник, сонце лоскотало наші плечі. Лея витерла обличчя, а потім її пальці легенько провели по моїй щоці. Я бачив, як її щастя пульсує в кожному погляді, і водночас — легкий сум. Я знав, із чим він пов'язаний. Але ми продовжували вдавати, що той день… день, коли вона поїде — ніколи не настане.

   Ми мовчали кілька хвилин. Я перевернувся на бік і подивився їй просто у вічі.

   — Лей… Квітко моя… Я хочу, щоб ти знала дещо. Про мене. Про те, що важливо.

   Її усмішка злегка згасла — вона відчула, що це серйозно. Вона просто кивнула.

   — У мене є племінниця. Її звати Маліа. Їй шістнадцять. Ми сім'я. У нас із нею більше нікого немає… — я ковтнув. — Десять років тому мій брат і його дружина… Коа та Лейлані загинули в автокатастрофі. Маліа була маленькою, їй було шість. Вони жили на острові поруч з моїми батьками. Я ж деякий час працював у Лос-Анджелесі… Приїхав на похорон… Після того… я думав, що не впораюся. Я повернувся до Лос-Анджелеса й там почав пити. По-справжньому. Щоб не думати… Щоб геть не думати.

   Я відчув, як Лея тихо поклала долоню на мої пальці. Цей дотик підтримував і водночас підштовхував оголити душу, розповісти все й бути почутим нею. Вона просто… слухала. Я був вдячний усім серцем за цю глибоку, щиру тишу та підтримку.

   — Моя мама тоді сказала мені: «Кіану, ти сказав “до зустрічі” брату, але вона — сказала це батькам. Їй потрібен хтось, хто буде не просто поруч, а буде всім». — я ковтнув. — Вона поклала її на мої руки й сказала: «Брат тобі її доручив. І ми — не вічні на цій землі». — я заплющив очі… а коли розплющив, важко видихнув. — Я кинув пити. Назавжди. Це було нелегко. Але я зміг. Я не мав права її підвести… якби я зірвався, хто тоді був би для неї родиною?

   Я не знав, чого чекаю від її реакції. Але вона просто… повільно нахилилася й торкнулася своїм чолом мого.

   — Ти неймовірний, — прошепотіла вона. — І вона дуже щаслива, що має тебе.

   У мені щось затремтіло. Може, я й не знав, чого чекати, — але серце саме цього й хотіло. Воно бажало саме таких слів від неї. Саме таких. І саме такого погляду: неймовірно щирого та теплого.

   — Я хочу, щоб ви познайомилися. Не зараз, коли ми ще тільки… шукаємо себе. Але скоро. Бо ти стала частиною чогось дуже важливого. І я хочу, щоб вона бачила поруч людей, яким я довіряю, які в моєму серці.

   Ми мовчали. Її пальці погладжували мою долоню. Вона щось шепотіла, але вже не словами, а дотиками.

   Я покохав. І це — навіки.