Розділ 12 "Просто ідеально"

Лея.

  ПРОКИДАТИСЬ в обіймах — це для мене трохи дивно. Але, це так приємно. Боже, як же ж це приємно. Обійми Кіану здаються мені такими рідними, наче ми так все життя спали. Наче так було завжди.

   Я лежала на боці, заплющивши очі, й відчувала, як його рука спокійно лежить на моїй талії. Його долоня тепла, дихання рівне, майже нечутне. Лише ритм — спокійний і сильний. Моє власне серцебиття повторювало той ритм. Я боялась поворухнутись, боялась порушити цю тишу. 

   З вчорашнього ранку і до наступного, тобто, цього — ми майже постійно були в ліжку. Лише перекус, лише релакс на веранді, і знову ліжко, і не тільки ліжко. Я ніколи не думала, що моє тіло може так, що воно витримує такі навантаження і стільки задоволення. Та, що там говорити — я навіть не думала, що може існувати ось така ейфорія. Наше злиття — ідеальне. Кращого нічого не буває. І я хочу ще… і ще…

   Я усміхнулась сама до себе… і до чоловіка, який ще спить поруч зі мною. 

   Морський вітерець ледь-ледь колихав фіранки. Вони грайливо торкались краю вікна, й час від часу ловили промінь сонця, що вже пробирався до нас, розбризкуючи м’яке золото по стінах.

   Ще вчора я думала, що все зруйновано. Що він не прийде. Що поцілунок — то була хвилинна слабкість. А тепер він спав поруч. Після доби, яку я пам’ятатиму все життя.

   Тихо зітхнувши, я проковтнула щось тепле і солоне, що підступило до горла. Радість. Невпевненість. Все разом. Я ж поїду… бляха, — я поїду… Ця думка каменем впала в моїх грудях. 

    Його обличчя було близько. Занадто. Ідеальна небритість, розкуйовджене волосся, лінія брів. Кіану. Прекрасний… дивовижний Кіану… Він красивий… По-чоловічому красивий.

   Я торкнулась його пальців своїми — зовсім легко. Йому не снилось нічого тривожного — це було видно по розслабленості обличчя. А мені снилось щось схоже на щастя. Я спала в його обіймах, немов щойно народилась. 

   Обережно підвівшись, я вирішила дати йому поспати, а самій кортіло дуже до туалету і кави.

   Коли після всіх ранкових процедур я вийшла на веранду з чашкою кави, море вже дихало у мій бік солоним, свіжим бризом. Піщані візерунки, залишені відливом, усе ще зберігалися на узбережжі, а птахи зривалися з пальм, здіймаючись у легку бірюзу неба.

   Я обхопила чашку двома руками. Кава з кокосовим молоком. Як і завжди — на цьому острові. Зі свого місця я могла бачити, як вітер розгойдує зелене листя. Здавалося, що навіть світ поводиться сьогодні лагідніше, чуттєвіше… Як і я сама. 

   Двері за спиною скрипнули.

   — Ти завжди прокидаєшся так рано? — його голос був трохи хриплий, ніби ще спить.

   Я обернулась. Його тіло виглядало спокійно, загорнуте у легкий плед, волосся безладно спадало на чоло. Він зупинився у дверях, спершись на косяк і усміхнувся куточками губ. Але в очах було щось ще. Питання. Невпевненість. І... тепло.

   Знаю… ми обоє думали над неминучим — тобто над тим, що я тут лише гість. Що я тут лише на деякий час. А між нами точно щось більше ніж Роман у відпустці. А ще я знала, що ми не підіймаємо цієї теми — ми боїмося. І не дивно. Вперше я відчуваю щось таке сильне в своїх грудях, і бачу в його очах те ж саме. 

   — Не завжди, — відповіла я. — Просто… сьогодні хотілось продовжити ніч. А ще трохи подумати…

   — Може почнемо ранок спокійно? Без зайвих питань? — він зробив кілька кроків вперед і простягнув руку. — Я приготував щось до кави.

   Я засміялась.

   — Ти вмієш готувати? І взагалі, коли ти встиг?

  — Я вмію — і добре, але сьогодні… коротше, я знаю, де лежать твої круасани.

   Я дзвінко розсміялась і отримала за це дуже смачний поцілунок, а потім ще один і ще… поки ми не опинились знову у спальні. 

   Через годинку ми поснідали на веранді. Просто сиділи… їли та мовчали. Він час від часу торкався моєї руки. Я сміялась, коли він збирав крихти з мого плеча. І все було… так природно. 

   Так, зараз все це без визначень. Без обіцянок. Просто "зараз". Просто добре та краще не буває. А хіба не всі розпочинають з невідомості? Ніхто не знає, як поверне життя. Тож — є зараз.