Розділ 12 «Просто ідеально»

Лея.

  Прокидатися в обіймах — це для мене трохи дивно. Але це так приємно. Боже, як же це приємно. Обійми Кіану здаються мені такими рідними, наче ми так усе життя спали. Наче так було завжди.

   Я лежала на боці, заплющивши очі, й відчувала, як його рука спокійно лежить на моїй талії. Його долоня тепла, дихання рівне, майже нечутне. Лише ритм — спокійний й сильний. Моє власне серцебиття повторювало той ритм. Я боялася поворухнутися, боялася порушити цю тишу.

   З вчорашнього ранку й до наступного, тобто цього — ми майже постійно були в ліжку. Лише перекус, лише релакс на веранді, і знову ліжко, й не тільки ліжко.

   Я ніколи не думала, що моє тіло може так, що воно витримує такі навантаження й стільки задоволення. Та що там говорити — я навіть не думала, що може існувати ось така ейфорія.

   Наше злиття — ідеальне. Кращого не буває. І я хочу ще… і ще… 

   Я розплющила очі, усміхнулася сама до себе… й до чоловіка, який ще спить поруч зі мною.

   Морський вітерець ледь-ледь колихав фіранки. Вони грайливо торкалися краю вікна й час від часу ловили промінь сонця, що вже пробирався до нас, розбризкуючи м’яке золото по стінах.

   Ще вчора я думала, що все зруйновано. Що він не прийде. Що поцілунок — то була хвилинна слабкість. А тепер він спав поруч. Після доби, яку я пам’ятатиму усе життя.

   Тихо зітхнувши, я проковтнула щось тепле й солоне, що підступило до горла. Радість. Невпевненість. Усе разом. Я ж поїду… бляха, — я поїду… Ця думка каменем впала в моїх грудях.

   Його обличчя було близько. Занадто. Ідеальна неголеність, розкуйовджене волосся, лінія брів. Кіану. Прекрасний… дивовижний Кіану… Він красивий… По-чоловічому красивий.

   Я торкнулася його пальців своїми — зовсім легко. Йому не снилося нічого тривожного — це було видно по розслабленості обличчя. Навпаки, його ідеальні губи, які дарують такі ж ідеальні поцілунки, ледь торкалася спокійна усмішка. А що снилося мені? Мені снилося щось схоже на щастя. Я спала та прокинулася в його обіймах, немов щойно народилася.

   Обережно підвівшись, я вирішила дати йому поспати. Самій же нестерпно кортіло до вбиральні й випити кави.

   Коли після всіх ранкових процедур я вийшла на веранду з чашкою кави, океан дихав у мій бік солоним, свіжим бризом, даючи змогу просто відчувати цю мить. Піщані візерунки, залишені відливом, усе ще зберігалися на узбережжі, а птахи зривалися з пальм, здіймаючись у легку бірюзу неба.

   Я обхопила чашку двома руками. Кава з кокосовим молоком. Як і завжди — на цьому острові. Зі свого місця я могла бачити, як вітер розгойдує зелене листя. Здавалося, що навіть світ поводиться сьогодні лагідніше, чуттєвіше… Як і я сама.

   Двері за спиною скрипнули.

   — Ти завжди прокидаєшся так рано? — його голос був трохи хрипким, ніби він ще спить.

   Я обернулася. Його тіло виглядало міцним, на дотик — оксамитовим. Загорнутий у легкий плед, він зупинився в дверях, спершись на одвірок, й усміхнувся куточками губ. Але в очах було щось ще. Питання. Невпевненість. І... тепло.

   Знаю… ми обоє думали над неминучим — тобто над тим, що я тут лише гість. Що я тут лише на деякий час. А між нами точно щось більше, ніж роман у відпустці. А ще я знала, що ми не підіймаємо цієї теми — ми боїмося. І воно й не дивно. Вперше я відчуваю щось таке сильне у своїх грудях — і бачу в його очах те ж саме.

   — Не завжди, — відповіла я. — Просто… сьогодні хотілося довше втримати цю ніч. Трохи подумати…

   — Може, почнемо ранок спокійно? Без зайвих думок? — він зробив кілька кроків уперед й простягнув руку. — Я приготував щось до кави.

   Я засміялася.

   — Ти вмієш готувати? Й взагалі, коли ти встиг?

   — Я вмію — й добре, але сьогодні… коротше, я знаю, де лежать твої круасани.

   Я дзвінко розсміялася й отримала за це дуже смачний поцілунок, а потім ще один і ще… поки ми не опинилися знову у спальні.

   Через годинку ми поснідали на веранді. Просто сиділи… їли та мовчали. Він час від часу торкався моєї руки. Я сміялася, коли він збирав крихти з мого плеча. І усе було… так природно. Просто… добре… ось таке воно — тихе щастя.

   Так, зараз усе це без визначень. Без обіцянок. Просто «зараз». Просто добре та кращого не буває. А хіба не всі розпочинають з невідомості? Ніхто не знає, як поверне життя. Тож — є зараз.