Розділ 11 «Одна хвиля»

Кіану.

Минуло три дні.

   Я побачив її ще здалеку. Невеличка постать у світлому, тонкому сарафані блукала вздовж берегової лінії. З її волоссям грався вітер, а ноги лишали сліди на мокрому піску.

   Три дні. Вона ховалася від мене три дні.

   Я не бачив її, не чув її голосу, не відчував поруч її присутності. Й хоч на цьому острові час тече інакше, кожна довбана година, день… здавалася мені тисячоліттям.

   Я сидів на веранді, тримаючи кухоль із вже холодною кавою, і просто дивився. Дивився, як вона йде вздовж берега, вся така… не знаю, відсторонена, така… далека. І саме в цей момент я зрозумів: якщо не підійду зараз, то не підійду вже ніколи.

   Вдихнув. Видихнув. Поставив чашку на поруччя. І рушив.

   Пісок був м’яким під ногами, ще прохолодним від ночі, а повітря пахло солоністю, хвоєю й чимось трохи солодким — може, свіжими квітами, які розпустилися десь біля стежки, і мені кортіло прямо зараз зірвати таку й вплутати в її волосся, щоб знову побачити її усмішку, яка б належала лише мені.

   Моє серце стукало так, ніби я знову став тим хлопцем, якому шістнадцять і який вперше йде запросити дівчину на побачення.

   — Лея, — тихо мовив я, коли був уже досить близько.

   Вона здригнулася й повільно обернулася. Очі — великі, темні, глибокі. Вітер гойдав пасмо волосся біля її щоки. Вона не тікала, не йшла, але й не усміхалася. Просто дивилася.

   — Привіт, — мовила майже беззвучно.

   — Привіт.

   Між нами залишалося ще кілька кроків. Я наблизився повільно. Не хотів налякати. Не хотів тиснути. Але… я не міг більше мовчати. Мав запитати врешті-решт.

   — Що налякало тебе? — запитав я просто, не вміючи ходити манівцями.

   Вона опустила очі.

   — Нічого.

   — Тоді чому ти… — я зробив крок ближче й підняв двома пальцями її підборіддя, тепер ми дивилися одне одному у вічі. — Тікаєш?

   — Бо думала, що ти не прийшов тоді… бо обдумав усе, зважив і вирішив, що все, що сталося — помилка.

   Я провів рукою по шиї, ковтаючи сухість.

   Трясця! Ми обоє лажали ці три дні. Кожен думав, що пошкодував інший.

   Як я міг пошкодувати про те, що було найпрекраснішим у моєму житті?! Я б хотів поставити на повтор наш поцілунок.

   — Боже… Ні. Я… Я хотів прийти. Дуже. Я не спав.

   — Але ти не прийшов.

   — Каное затягнув мене в бар. У нього проблеми з роботою. Я не міг залишити його. Але зранку — я привіз тобі каву, випічку… Я хотів поснідати з тобою.

   — Я бачила пакунок, — її голос трохи здригнувся. — Але… Я подумала, що це просто подяка. За вечерю.

   Я не витримав й ступив впритул. Тепер ми стояли так близько, що я бачив, як на її вилиці заграла сіль від морського бризу, як обличчя поцілував жар. Я торкнувся її щоки кінчиками пальців. Вона не відсторонилася.

   — Ти не зрозуміла, що я тебе чекав?.. Що хотів бути там, з тобою?..

   Вона опустила очі.

   — Я не знала, що думати. Вірніше, я забагато надумала… А потім… вирішила, що краще просто зникнути. Так легше.

   — Може, й легше. Але точно не правильніше, — прошепотів я, нахиляючись трохи ближче. — Лея…

   Я не хотів більше слів. Не хотів більше здогадок, болю, припущень. Я просто хотів доторкнутися до неї. Хотів, щоб ми просто залишилися ось так — разом.

   — Я не хочу більше говорити. Я хочу тебе поцілувати.

   Вона мовчала, але її погляд заграв тінню вогню. І цього було достатньо.

   Я нахилився повільно, даючи їй шанс відвернутися. Але вона не відвернулася. Її губи самі потягнулися до моїх. Це не був вибух, не порив, що ламає межі. Це був дотик тиші. Але ця тиша мала змінити тихі хвилі на океан пристрасті.

   Губи до губ. Дихання, що сплелося в одне ціле. Мої пальці ледь торкнулися її талії, притягуючи ближче, а її руки обережно лягли мені на груди — ніби хотіли дізнатися, чи так само гучно б’ється моє серце, як і її власне. Я відчув, як тремтять її вуста, і цей дрож відгукувався десь глибоко в моїх легенях. Це давало мені зрозуміти, що вона хвилюється так само, як і я. Що для неї це так само важливо, як і для мене.

   Я провів долонею по її спині, зупинившись між лопатками. Вона притулилася чолом до мого. Ми дихали. Мовчали. Не хотіли відпускати.

   І я не відпустив.

   — Я не знаю, куди це нас веде, — прошепотів я. — Але якщо ти скажеш «стоп» — я зупинюся. Якщо скажеш «йди» — я піду. Але якщо хочеш спробувати… просто будь тут.

   Вона не відповіла. Просто залишилася в моїх обіймах. І це було краще за всі слова.

   Проміння прокралося з-за хмар й освітило її обличчя. Вона підняла очі — трохи вологі й безмежно щасливі. Я не питав, чому вони блищать. Вона так багато говорила своїм мовчанням і цим поглядом, що моє серце бажало лише одного: пізнати її всіма фібрами душі й тіла.

   Я жадав цю жінку. Хотів торкатися… хотів пізнати все її тіло на смак і на дотик.

   Океан шумів біля нас. Пісок шурхотів під ногами. Десь у небі пролетіли дві чайки, сповіщаючи, що настав новий день. А я стояв й думав, що ніколи не почувався так по-справжньому.

   — Кіану…

   — Пішли, — я подав їй руку, й вона хитнула головою.

   Ми йшли мовчки, але ця тиша не була важкою, навпаки — легкість, відчуття того, що все правильно, що усе так, як має бути. Я відчував тепло її долоні у своїй, і кожен крок лише дужче натягував струну пристрасті та бажання між нами.

   Ми в її будинку. Ми в її кімнаті.

   Її пальці — легкі, теплі, довірливі — торкнулися мого обличчя. Я не рухався. Не говорив. Просто дивився в її очі. Вони не світилися впевненістю. В них не було провокації. Тільки трепетне хвилювання... й бажання.

   Справжнє. Ніжне. Сором’язливе. І водночас найпалкіше у світі.