Розділ 11 "Одна хвиля"

Кіану.

Минуло три дні.

  Я ПОБАЧИВ її ще здалеку. Невеличка постать у світлому, тонкому сарафані блукала вздовж берегової лінії. З її волоссям грався вітер, а ноги лишали сліди на мокрому піску.

   Три дні. Вона ховалася від мене три дні. 

   Я не бачив її три довбаних дні, не чув її голосу, не відчував поруч її присутності. І хоч на цьому острові час тече інакше, ці три доби здавались мені довбаним тисячоліттям.

   Я сидів на веранді, тримаючи кухоль з вже холодною кавою, і просто дивився. Дивився, як вона йде вздовж берега, вся така… не знаю відсторонена, така… далека. І саме в цей момент я зрозумів: якщо не підійду зараз, то не підійду вже ніколи.

   Вдихнув. Видихнув.

   Поставив чашку на поруччя. І рушив.

   Пісок був м’яким під ногами, ще прохолодним від ночі, а повітря пахло солоністю, хвоєю й чимось трохи солодким — може свіжими квітами, які розпустились десь біля стежки. І мені кортіло вже зірвати цю квітку, і вплутати в її волосся, щоб знову побачити її усмішку, яка б належала лише мені. 

   Моє серце стукало так, ніби я знову став тим хлопцем, якому шістнадцять і який вперше йде запросити дівчину на побачення.

   — Лея, — тихо мовив я, коли був уже досить близько.

   Вона здригнулась і повільно обернулась. Очі — великі, темні, глибокі. Вітер гойдав пасмо волосся біля її щоки. Вона не тікала, не йшла, але й не усміхалась. Просто дивилась.

   — Привіт, — мовила майже беззвучно.

   — Привіт.

   Між нами залишалось ще кілька кроків. Я наблизився повільно. Не хотів налякати. Не хотів давити. Але… я мусив говорити. Запитати врешті-решт.

   — Що налякало тебе? — запитав я просто, не вміючи грати в натяки.

   Вона опустила очі.

   — Нічого.

   — Тоді чому ти… — я зробив крок ближче і підняв двома пальцями її підборіддя, тепер ми дивились одне одному у вічі. — Тікаєш?

   — Бо думала, що ти не прийшов тоді… бо вважав, що все, що сталось — помилка.

   Я провів рукою по шиї, ковтаючи сухість. Трясця! Ми обоє лажали ці три дні. Кожен думав, що пошкодував інший. Як я міг пошкодувати про те, що було найпрекраснішим в моєму житті?! Я б хотів поставити на повтор наш поцілунок. 

   — Боже… Ні. Я… Я хотів прийти. Дуже. Я не спав.

   — Але ти не прийшов.

   — Каное затягнув мене в бар. У нього проблеми з роботою. Я не міг залишити його. Але зранку — я привіз тобі каву, випічку… Я хотів поснідати з тобою.

   — Я бачила пакунок, — її голос трохи здригнувся. — Але… Я подумала, що це просто подяка. За вечерю.

   Я не витримав і ступив ближче. Тепер ми стояли так близько, що я бачив, як на її вилиці заграла сіль від морського бризу, як щічок торкнувся жар. Я торкнувся її щоки кінчиками пальців. Вона не відсторонилась.

   — Ти не зрозуміла, що я тебе чекав?.. Що хотів бути там, з тобою?..

   Вона опустила очі.

   — Я не знала, що думати. Вірніше я забагато надумала… А потім… вирішила, що краще просто зникнути. Так легше.

   — Може й легше. Але точно не правильніше, — прошепотів я, нахиляючись трохи ближче. — Лея…

   Я не хотів більше слів. Не хотів більше здогадок, болю, домислів. Я просто хотів доторкнутись до неї — не для того, щоб взяти, а щоб залишитись.

   — Я не хочу більше говорити. Я хочу тебе поцілувати.

   Вона мовчала, але її погляд заграв тінню вогню. І цього було достатньо.

   Я нахилився повільно, даючи їй шанс відвернутись. Але вона не відвернулась. Її губи самі потягнулись до моїх. Це не був вибух, не порив, що ламає межі. Це був дотик тиші. Але, ця тиша мала змінити тихі хвилі на океан пристрасті.

   Губи до губ. Дихання, що сплелось. Пальці, які торкнулись талії. Її руки обережно лягли мені на груди, ніби хотіли дізнатись, чи так само гупотить моє серце, як і її власне. Її губи трохи здригались, і я відчув — вона хвилюється не менше за мене. Я провів долонею по її спині, зупинившись на лопатках. Вона притулилась чолом до мого. Ми дихали. Мовчали. Не хотіли відпускати.

   І я не відпустив.

   — Я не знаю, куди це нас веде, — прошепотів я. — Але, якщо ти скажеш «стоп» — я зупинюсь. Якщо скажеш «йди» — я піду. Але, якщо хочеш спробувати… просто будь тут. 

   Вона не відповіла. Просто залишилась у моїх обіймах. І це було краще за всі слова.

   Проміння прокралось з-за хмар і освітило її обличчя. Вона підняла очі — трохи вологі, трохи щасливі. Я не питав, чому вони блищать. Вона так багато говорила своїм мовчанням і цим поглядом, що моє серце бажало лише одного, пізнати її всіма фібрами душі і тіла. Я бажав цю жінку, я хотів її торкатись… хотів пізнати все її тіло на смак і на дотик.

   Море шуміло зліва. Пісок хрумтів під ногами. Десь у небі пролетіли дві чайки, сповіщаючи про те, що настав новий день. А я стояв і думав, що ніколи не почував себе так по-справжньому.

   — Кіану… 

   — Пішли, — я подав їй руку і вона хитнула головою.

   Ми в її будинку. Ми в її кімнаті. Її пальці — легкі, теплі, довірливі — торкнулись мого обличчя. Я не рухався. Не говорив. Просто дивився в її очі. Вони не світилися впевненістю. В них не було провокації. Тільки тривога... і бажання. Справжнє. Ніжне. Сором’язливе. І водночас найпалкіше в світі. І щось всередині мене — нарешті стало на місце.

   — Якщо ти передумаєш — просто скажи, — прошепотів я.

   — Я не передумаю, — так само тихо відповіла вона.

   Моя рука ковзнула по її спині від плечей до талії, і вона здригнулася. Від очікування, такого, як і моє власне. Я хвилювався і бажав. 

   Я поцілував її повільно, обережно. Її подих затремтів на моїх губах. Вона відповіла мені, відгукнувшись так м’яко, що в грудях щось обірвалося. Боже, яка ж вона ніжна…

   Ми не поспішали, хоча наші тіла та доторки багато розповідали… Ми обоє важко дихали… нас бив дрож… Жага в очах та поцілунках. Це так неймовірно. Все, що відбувається — просто неймовірно.