Розділ 10 «Роздуми»

Кіану.

  Коли Каное прийшов учора ввечері, у його голосі було щось таке, що не дало мені змоги відмовити.

   Ми увійшли до бару, де я замовив, як зазвичай, безалкогольне пиво. Каное почав розповідати про проблеми на роботі. Я слухав. Завжди слухав, коли інші ламалися, бо й сам колись проходив через це. Минала година за годиною. Коли Каное виговорився, а я дав кілька порад — була вже глибока ніч.

   Годинник стрибнув за опівніч, коли я дістався до наших будинків, та я не пішов до Леї. Не тому, що не мав бажання. Я мав просто нереально дике бажання повернутися в її обійми. Я не пішов до неї тому що не хотів будити серед ночі. Не хотів здатися нетерплячим. Злякати те, що тільки-но з’явилося.

   Але все одно думками був поруч із нею. Згадував про те, як вона відвернулася, а потім, коли я сказав, що це племінниця, просто не встигла зреагувати — бо вже її цілував. Це був не просто поцілунок. Це був вибух. І я ніколи його не забуду.

   У пам’яті знову й знову виринало те, як її долоня ковзала по моїй щоці. Запах її шкіри — легкий, квітковий, наче м’яка весна. Я ніколи не бажав так торкатися, цілувати та відчувати жодну жінку. Лея захопила всі мої думки… вона викрала мене у самого себе. І я радий цій крадіжці.

   Я облизав губи, бажаючи знову відчути її смак. Усміхнувся. Влігся в ліжко після швидкого душу й, видихнувши, вперше у житті відчув, що буду міцно спати.

***

   Я прокинувся від шаленого калатання серця, ніби тіло згадало те, чого мозок ще не встиг зібрати докупи. Ледь прозоре ранкове світло пробивалося крізь штори, а перед очима — лиш її обличчя. Її очі, як море після дощу. Її губи — м’які, солонуваті. Її подих, змішаний із моїм.

   «Я мушу її побачити», — тільки це й вертілося у моїй голові.

   Вставши з ліжка, я швидко прийняв душ, зібрався, одягнув джинси та накинув футболку, взувся вже на ходу. За кілька хвилин я вже заводив двигун. У машині пахло кавою із учорашнього стаканчика, яку пив уночі після бару.

   Зараз я їду купити щось смачне, свіже, що пахне теплом — як і вона. Хочу поснідати разом, хочу побачити її обличчя. Бляха, я хочу відчути її губи на своїх.

   Усміхаюся, як придурок. Давно я просто не усміхався, не те що шкірився. Востаннє я так поводився, коли брат був поруч і ми натирали його човен, жартували…

   Спогади теплом огорнули мою душу. Біль, який завжди буде зі мною… але цей біль так багато говорить. Він говорить про те, як сильно я люблю брата. Болить ось так… коли є велика любов. Ковтаю клубок у горлі. Вдихаю… видихаю…

   Повертаюся в цей момент і гальмую біля кіоску з випічкою, який тільки-но відкривався. Пахло ваніллю, кокосом, свіжими булочками. Перш ніж вийти із машини, я підморгнув до небес і тихо прошепотів:

   — Знаю, ти оцінив мій вибір. Чую твій сміх. — Усміхнувся. — Маю бігти, брате. Передавай Лейлані привіт.

   Я взяв кілька булочок, тарталетки з манго й каву з кокосовим молоком.

   — Ви закоханий, — усміхнулася продавчиня, коли я просив запакувати все красиво. 

   Я лише усміхнувся, як дурник. Цього було достатньо.

   Дорогою назад я уявляв, як вона відчиняє двері — ще сонна, зі скуйовдженим волоссям та розпащілими щічками. Як усміхається. Як дістає булочку з пакунку й одразу кусає.

   Мої пальці тремтіли на кермі. І я геть не впізнавав себе.

   Коли я нарешті дістався її будинку, там панувала тиша. Жодного руху, жодного натяку на те, що в домі хтось є. Я постукав раз. Іще. Потім тихо зітхнув, розуміючи, що її дійсно немає вдома.

   Може, вона ще спить? Або... ні, вона рання пташка...

   Пройшовся навколо, визирнув на задній двір — нікого. Де вона могла бути так рано? 

   Я сів на свій ганок навпроти, тримаючи в руках стаканчики кави й пакунок із випічкою. Мої очі не відривалися від її дверей. Але вона не приходила.

   Минув час. Сонце піднялося вище, і тоді, зітхнувши, я обережно поставив сніданок на її столик біля входу.

   — Може, потім побачить… — буркнув сам до себе. Я так хотів її зустріти.

   Розчарування осіло у моєму серці. 

   Я зайшов до свого дому, але не міг знайти собі місця. Мій розум крутив один і той самий сценарій: що, як для неї це було просто щось миттєве, емоційне? Що, якщо вона вже пошкодувала?

   А я… Я нічого не міг із собою вдіяти. У мені вирувала буря з почуттів, прекрасних та дивовижних. Вогонь під шкірою. Її смак, її погляд, її ім’я в голові. Я прагнув її побачити. Відчути, що вона поруч.

   Влігшись на диван, я склав руки на грудях і просто думав. І ці думки не давали мені спокою.

   Після полудня, коли повітря вже стало гарячим і солоним, я вийшов на веранду, тримаючи у руці чашку з лимонадом та м’ятою. Й побачив її.

   Моє серце шалено забилося. Дихання стало уривчастим. Лея…

   Вона йшла берегом, босоніж, у легкій сукні, яку вітер грайливо притискав до тіла. Її волосся розсипалося по плечах. Вона дивилася під ноги, але потім раптово підняла голову. Вона наче відчула, що я на неї дивлюся.

   Наші очі зустрілися.

   Лея легенько хитнула головою. Стримане, мовчазне «привіт».

   Я відповів тим самим. І так і стояв, поки вона йшла далі. Не знаючи, що робити. Не знаючи, що вона думає. Але знаючи одне — це ще не кінець.