Розділ 10 "Роздуми"

Кіану.

  КОЛИ Каное прийшов учора ввечері, в голосі його було щось таке, що не дало Кіану змоги відмовити. 

   Коли вони увійшли до бару, в якому я замовив як завжди безалкогольне пиво, Каное почав розповідати про проблеми на роботі. Я слухав. Я завжди слухав, коли інші ламалися, бо я теж колись ламався. Минала година за годиною і коли Каное виговорився, в я дав трохи порад, як все налагодити - була вже глибока ніч. Годинник стрімко стрибнув за опівніч, і я не пішов до Леї. Не тому, що не хотів. А тому, що не хотів будити. Не хотів здатися нетерплячим. Не хотів злякати оте, що тільки-но з’явилось. Але, все одно заснув з думками про неї. Про те, як її долоня ковзала по моїй щоці. Про запах її шкіри — легкий, квітковий, наче м’яка весна. Про те, як вона відвернулась, а потім, коли він сказав, що це племінниця, просто не встигла нічого сказати — бо він її вже цілував.

   Це був не просто поцілунок. Це був вибух. І цей вибух я ніколи не забуду. Я ніколи не бажав так торкатись, цілувати та відчувати жодної жінки. Лея захопила усі мої думки… вона викрала мене у самого себе. І я радий цій крадіжці.

   Я облизав губи, бажаючи відчути смак її губ. Усміхнувся. Влігся в ліжко після швидкого душу, і видихнувши, вперше у житті відчував, що буду міцно спати.

*****

   Я ПРОКИНУВСЯ з пульсом у грудях, ніби тіло згадало те, чого мозок ще не встиг зібрати докупи. Ледь приглушене сонцем ранкове світло стікало по шторах, а в голові — лиш її обличчя. Її очі, як море після дощу. Її губи — м’які, солонуваті. Її подих змішаний із його.

  «Я мушу її побачити», — тільки це й вертілось у моїй голові.

   Вставши з ліжка, я швидко зробив усі справи у ванній, одягнув джинси та накинув футболку,... взувся на ходу. У машині пахло кавою з вчорашнього стаканчика, яку я пив вночі після бару. 

   Зараз я їду купити щось смачне, свіже, що пахне теплом — як і вона. Хочу поснідати разом, хочу побачити її обличчя, бляха — я хочу відчути її губи на своїх.

  Усміхаюсь, як придурок. Давно я просто не усміхався, не те, що шкірився. Востаннє я так поводився, коли брат був поруч і ми натирали його човен, жартували… 

   Спогади, теплом, огорнули мою душу. Біль, який завжди буде зі мною… але цей біль так багато говорить. Він говорить про те, як сильно я люблю брата. Болить ось так… коли є велика любов. 

   Ковтаю. Вдихаю… видихаю… Зупиняю авто і виходжу на ранкове сонце. М'які, ніжні промені… як і доторки Леї вчора ввечері. 

   Я підморгую до небес і тихо кажу:

   — Знаю, ти оцінив мій вибір. Чую твій сміх. — Усміхаюсь. — Маю бігти брате. Передавай Лейлані привіт.

    Кіоск зі свіжою випічкою тільки відкривався. Пахло ваніллю, кокосом, свіжими булочками. Я узяв кілька булочок, тарталетки з манго й каву з кокосовим молоком.

   — Ви закоханий, — усміхнулась продавчиня, коли я просив спеціально запакувати все красиво.

   Я лише усміхнувся, як дурник. Цього було достатньо. 

   Дорогою назад я уявляв, як вона відчиняє двері — ще сонна, зі скуйовдженим волоссям та розпащілими щічками. Як усміхається. Як дістає булочку з пакунку і одразу кусає.

   Мої пальці тремтіли на кермі. І я геть не впізнавав себе. 

   Зупинивши машину, я одразу поспішив до її будинку, та коли я постукав у двері — там було порожньо. Тиша. Ніякого руху, жодного натяку на те, що в домі хтось є. Я постукав ще раз. Іще. Потім тихо зітхнув, розуміючи, що її дійсно немає вдома.

   «Може, вона спить? Або... ні, вона рання пташка...»

   Я пройшовся навколо, визирнув на задній двір — нікого. 

   Де вона могла бути так рано?

   Я сів на свій ганок навпроти, тримаючи в руках стаканчики кави й пакунок із випічкою. Мої очі не відривалися від її дверей. Але вона не приходила. Минув час. Сонце піднялося вище, і тоді зітхнувши, я обережно поставив сніданок на її столик біля дверей.

   — Може, потім побачить… — буркнув сам до себе. Я так хотів її побачити. 

   Розчарування осіло в моєму серці. 

   Я зайшов до свого дому, але не міг знайти собі місця. Мій розум крутив один і той самий сценарій: що, як для неї це було просто щось миттєве, емоційне? Що, якщо вона вже пошкодувала?

   А я… Я нічого не міг із собою вдіяти. В мені була буря. Вогонь під шкірою. Її смак, її погляд, її ім’я в голові. Я хотів її бачити. Просто бачити.

   Влігшись на диван, я склав руки на грудях і просто думав. І ці думки не давали мені спокою. 

   Після полудня, коли повітря вже було гарячим і солоним, я вийшов на веранду, в руці тримаючи нову чашку з лимонадом та м’ятою.

   І побачив її. 

   Моє серце шалено забилось. Дихання стало уривчастим. 

   Лея… 

   Вона йшла берегом, босоніж, у легкій сукні, яку вітер грайливо притискав до тіла. Її волосся билося об плечі. Вона дивилась під ноги, але потім раптово підняла голову. Вона наче відчула, що я на неї дивлюсь.

   Наші очі зустрілись.

   Лея легенько хитнула головою — привіт, спокійно, коротко, мовчки.

   Я відповів тим самим. І стояв так, поки вона йшла далі.

   Не знаючи, що робити.

   Не знаючи, що вона думає.

   Але, знаючи точно одне, — це ще не кінець.