Розділ 9 «Втеча»

Лея.

  Я прокинулася ще до будильника. Світло світанку торкалося повік, наче намагалося витягнути мене в цей день без зайвих запитань. У будинку було тихо. Надворі — теж. Лише шепіт хвиль та шурхіт листя десь за лісом. Птахи тільки пробували голос. Як і я — свій новий день.

   Вдягла легкий сарафан та такий самий легкий кардиган, босоніж пройшла на кухню. Натиснула кнопку кавомашини й, поки та оживала, піднесла до обличчя волосся — пахло ним, бризом… і вчорашнім вечором.

   Я б хотіла повторити, але… але…

   Кава зашипіла, й повітря наповнилося ароматом — гіркуватим, густим. Він наче намагався зібрати докупи мої розсипані думки.

   Взяла чашку обома руками, як щось справді цінне, і вийшла на веранду до заспаного сонця. Я вдихнула на повні груди й, видихнувши, надпила кави.

   Тут усе було, як я любила: сосни тяглися до неба мовчазними гігантами, пахло хвоєю, вологою деревиною та нічною прохолодою, що затрималася в повітрі. Трава мокра від роси, а світ виглядає так, ніби щойно народився.

   Я сіла в зручне крісло, підгорнула ноги та тихо видихнула. Знову… 

    Треба перестати бути смішною.

   «Ти доросла жінка, Лея, доросла», — повторила подумки.

   Учора я повелася як наївна дівчинка з серіалу. Знала це. Те, що мучило мене зсередини, — не образа, не сором і навіть не гнів. Це був чіткий голос здорового глузду. Я поїду — він залишиться. Навіть якщо я хочу повторити наш поцілунок, мені треба вмикати розум.

   Кіану мені нічого не винен. Абсолютно. Він нічого не обіцяв. Він був добрим, уважним, турботливим — але це не обіцянка. Це просто ввічливість, характер, людяність та запаморочливий поцілунок… найкращий у моєму житті.

   Він дійсно нічого не обіцяв. Це я — сама — вигадала, що може бути продовження. Добудувала. Домалювала між рядками.

   Треба опанувати себе та свої фантазії. Але це важко, коли мрієш про сусіда, який майже на витягнутій руці.

   Зробивши новий ковток кави, гарячої та терпкої, я стиснула чашку міцніше, ніби хотіла змусити себе зібратися. Знову не змогла.

   Гормони. Емоції. Самотність. Усе разом накотилося. Але це не причина втрачати розум. Я завжди пишалася тим, що стримана. Що вмію тримати себе в купі. Що не піддаюся на імпульси. Проте, гадаю, усе було просто, поки я не зустріла справді ту людину, яка одразу запала мені в душу. Яка змусила серце битися частіше й бажати так дико, як ніколи й нікого.

   Так, колись я була стримана. Поки не зустріла Кіану. Ту саму людину, з якою відчула поєднання душ. Я просто розчинилася… у погляді, у дотиках… Ми гарно ділили тишу й щирі розмови.

   Гірко усміхнувшись, я знову видихнула.

   Досить. Менше контактів — менше емоцій. Менше емоцій — менше незручностей. Сусіди. Просто сусіди. І все.

   Я допила каву, поставила чашку на перила й вдихнула на повні груди аромат лісу. Пахло спокоєм. Пахло тим, чого я так прагнула — рівновагою. Але зараз вона мені лише снилася. Я розбалансована — бо мене поцілували так, що я піднялася до небес, а потім забули там, на висоті.

   Зайшла до будинку та швидко зібрала сумку. Мені потрібно було змінити декорації, і якомога швидше.

   Місто. Люди. Шум. Світло світлофорів, гамір кав’ярень, запах прянощів та вуличного еспресо. Це саме те, що мені потрібно сьогодні. Загубитися в натовпі, щоб нарешті перестати чути власне серце.

   Це називається — втекти. Я боягузка. Ну і фіг з тим!

   Втекти. Пробути там до вечора. Принаймні на день зникнути й не ніяковіти при зустрічі зі своїм звабливим, гарячим сусідом, який цілується, як бог.