Розділ 9 "Втеча"

Лея.

  ПРОКИНУЛАСЬ я ще до будильника. Світло світанку ніжно торкалося повік, наче запрошуючи не боротися зі світом, а просто бути в ньому — мовчазно, без запитань. В будинку було тихо. Надворі — теж. Лише шепіт хвиль, шурхіт листя десь за лісом і рідкі пташині поклики, які ніби ще не прокинулись остаточно, лише пробували голос. Як і я новий день.

   Я вдягла легкий сарафан, і такий самий легкий кардиган, босоніж пройшла на кухню. Натиснула кнопку кавомашини, й поки та оживала, піднесла до обличчя волосся — пахло ним, бризом… і вчорашнім вечором.  

   Спогади про його губи змусили мене облизати свої. Я б хотіла повторити, але… але…

   Кава зашипіла і повітря наповнилося ароматом — гіркуватим, густим, наче він міг зібрати докупи розсипані думки та отримати відповіді на запитання. 

   Я взяла чашку обома руками, як за щось важливе і вийшла на веранду, де мене зустріло ще заспане сонце. Я вдихнула на повні груди, і видихнувши, надпила кави.

   Тут усе було, як я любила: сосни тяглися до неба мовчазними гігантами, пахло хвоєю, вологою деревиною й трохи — нічною прохолодою, що ще не зникла з повітря. Трава була мокра від роси, і світ виглядав так, ніби щойно народився.

   Я сіла в зручне крісло, підгорнула ноги й тихо видихнула. Знову… Треба перестати бути смішною.

   «Ти доросла жінка, Лея, доросла», — повторила подумки.

   Учора я повелася, мов наївна дівчинка з серіалу. Я знала це. І те, що зараз мучило мене зсередини — це не образа, не сором, навіть не гнів. Це був холодний, чіткий голос здорового глузду. Я поїду — він залишиться. Якби я не хотіла повторити наш поцілунок, мені треба вмикати розум.

   Кіану мені нічого не винен. Абсолютно. Він нічого не обіцяв. Він був добрим, уважним, турботливим — але це не обіцянка. Це просто ввічливість, характер, людяність і запаморочливий поцілунок… найкращий в моєму житті. 

   Він дійсно нічого не обіцяв. Це я — сама — вигадала, що може бути продовження. Добудувала. Домалювала між рядками.

   Треба брати себе в руки. Але, це чесно кажучи, важко зробити, коли мрієш про свого сусіда, який на витягнутій руці. 

   Зробивши новий ковток кави, гарячої й терпкої, я стиснула чашку міцніше, ніби хотіла змусити себе зібратися. Знову не змогла. 

   Гормони. Емоції. Самотність. Все разом накотилося. Але, це не причина втрачати розум. Я завжди пишалась тим, що стримана. Що вмію тримати себе в руках. Що не піддаюся на імпульси. Проте, я думаю, що так все було просто, поки я не зустріла дійсно ту людину, яка одразу запала в душу, яка змусила серце битися частіше та бажати так дико, як ніколи і нікого. 

   Так, колись я була стримана. Поки не зустріла Кіану.

   Я просто розчинилась… у погляді, у дотиках…

   Гірко усміхнувшись, я знову видихнула.

   Досить. 

   Менше контактів — менше емоцій.

   Менше емоцій — менше незручностей.

   Сусіди. Просто сусіди. І все.

   Я допила каву, поставила чашку на перила й вдихнула на повні груди аромат лісу. Пахло спокоєм. Пахло тим, чого я так прагнула — рівновагу. Але зараз ця рівновага мені лише снилась. Я розбалансована — бо мене поцілували так, що я піднялась до небес.

   Я зайшла до будинку, швидко зібрала сумку.

   Місто.

   Люди.

   Шум.

   Світло світлофорів, гамір кав’ярень, запах поянощів і вуличного еспресо.

   Це саме те, що мені потрібно сьогодні.

   Це називається — втекти. 

   Я боягузка. 

   Ну і фіг з тим, що я боягузка! 

   Втекти. Пробути там до вечора.

   Принаймні на день здриснути і не ніяковіти при зустрічі зі своїм звабливим, гарячим сусідом, який цілується, як бог.