Розділ 8 "Запрошення"

Лея.

  Я ДОВГО думала, чи варто, зробити те, що я хочу. А хочу я — запросити Кіану на вечерю. Сто разів казала собі, що це просто ввічливість. Просто вечеря. Просто сусід. Але, коли несеш додому сумку з продуктами, і коли витрачаєш зайву годину на щось красиве й смачне, — все вже не так просто.

   Я хотіла пригостити його. Хотіла, щоб він усміхнувся. Трясця! Я хочу знову викликати в нього ту саму неймовірну усмішку, і можливо, той самий флірт… Я хочу знову розмови з ним та мовчання. Та, що там казати — є багато причин, чому я хочу, щоб він прийшов. 

   Вдиваю…. Видихаю… Божечки! Хвилювалась як перед іспитом.

   Поки риба стояла в духовці, я мірялася сама з собою. І все ж — одягла щось легке, зібрала волосся й вийшла. Застигла на порозі його будинку, з серцем, що билося десь у горлі, спітнілими руками і метеликами десь у животі.

   Я підняла руку, щоб постукати, але раптом…

   — …Я теж тебе люблю. До зустрічі.

   Його голос. Тихий. Теплий. І точно не до мене.

   Я застигла, ніби мене облили крижаною водою і сказали, що обтиратись не можна. 

   Трясця! От бляха! Він щойно комусь сказав, що любить.

   Що я тут роблю? Треба йти назад. Просто тихенько взяти і піти додому і ховатися від нього до самого від'їзду. 

   Я дурна… це ж просто вечеря… Я ж просто… хотіла запропонувати вечерю. Нічого більшого… Але, щось у мені вже встигло повірити у трохи більше. І ось це останнє і є болючою правдою.

   Дурненька.

   Розвертаюсь, хапаюсь за поручень — і перечіплююсь. Горщик із розмарином глухо падає на плитку. Земля розсипається, чується дзвін кераміки.

   — Твою ж… — прошепотіла я.

   І в ту ж мить почула кроки.

   Ні, тільки не це. Ох, як соромно… Божечки… як же ж соромно. Шиєю розповзається жар і я вже уявляю, як вкрилася червоними плямами. 

   Одним словом — сором.

   Я обертаюсь розгублена й зніяковіла.  

   — Пробач, — знизаю плечима. — Хотіла постукати… Але перечепилась. Тож мій прихід, певно, було чути за островом.

   Цей жартик тупий, як і я, яка прийшла до чоловіка, який явно має інші плани. 

   Кіану стоїть у дверях босоніж, у руці ще тримає телефон. Я помічаю це й відступаю на крок.

   — Вибач. Зайду іншим разом.

   Розвертаюсь, але не встигаю — його рука обережно зупиняє мене. М’яко охоплює зап’ясток і я зупиняюсь. 

   Я дивлюсь на нього. Наші погляди прикіпіли одне до одного. І в ту ж мить він знову підносить телефон до вуха, дивлячись прямо в мої очі.

   — До зустрічі, моя мила. Люблю тебе.

   Я ковтаю. Мені боляче, і я не розумію чому. Ми ж щойно знайомі. Яка мені нафіг різниця, кому це він говорить: “мила моя” та “люблю тебе”. Пофіг! 

   Ага, пофіг. Мені зараз наче хтось витягнув серце з грудей.

   Він кладе слухавку, все ще тримає мене. А я… не збираюсь вочевидь кудись йти, бо дозволяю йому і надалі тримати мою руку в своїх пальцях.

   — Я слухаю тебе, Леє.

   — Це не варто твоєї уваги. Тим паче… ти зайнятий.

   З мене виривається божевільне хихотіння. Клас, тепер я себе ще й неадекватною продемонструвала. 

   Він злегка піднімає брови, хитає телефоном у повітрі.

   — Як бачиш — уже ні.

    Я ніби вагаюсь ще секунду, але все ж кажу:

   — Хотіла… запросити тебе повечеряти. У мене.

   Він мовчить. А я вже шкодую, що взагалі прийшла. Що взагалі щось подумала.

   У нього є жінка. 

   А я — просто сусідка.

  До того ж — я сусідка на місяць. 

   Він не каже нічого, просто легко усміхається. Та усмішка — така, від якої ноги трохи підкошуються, а в грудях знову зароджується те саме тепло… метелики та щось таке, що тягне мене невидимою силою до цього чоловіка.

   Кіану кидає телефон на диван, і я дивлюсь за цим рухом, а потім знову в його очі.

   — Пахне смачно, аж сюди відчуваю, — каже він. — Дозволиш?

   Я ледве киваю. І він іде поруч зі мною, вільно, ніби ми завжди так ходили — вдвох, із його дому, до мого.

   У будинку ще тепло від духової шафи. Я накрила стіл просто, без пафосу, але все виглядало затишно. Як хотілось. І ті самі квіти на столі, які він зазвичай рвав для мене. 

   Він мовчки роздивляється, сідає за стіл. Я наповнюю келихи.

   — Сік чи лимонад?

   — Лимонад, будь ласка.

   Я наливаю йому трохи лимонаду і він бере келих, але раптом помічає пляшку вина, яку я дістала — на випадок, якщо…

   — Ти не проти вина? — питаю несміливо.

   — А я не п’ю.

   Я зупиняюсь.

   — Але ж… ти пив пиво?

   Він легенько усміхається.

   — Воно було безалкогольне.

   — Але ти тоді сказав, що не сідаєш за кермо після алкоголю…

   — Бо хотів провести тебе.

   Я завмираю. Мої щоки спалахують. Це зізнання осідає в моєму серці. 

   — Що?

   — Всі знають, що я не вживаю спиртного, — знизує плечима. — Просто… хотів піти з тобою.

   Я стискаю келих трохи сильніше, щоб не видати себе.

   Це щось значить? Чи знову навигадую? Може в мені він бачить лише людину, яка вміє слухати?… Чи сусідку, яка вміє мовчати?… Я вже нічого не розумію. 

   — Добре, — шепочу. — Тоді лимонад.

   Ми починаємо вечерю. Він їсть із тим спокійним вдоволеним виглядом, що розтоплює будь-який лід.

   — Смачно, — каже. — Дуже. Ніби вдома.

   Я усміхаюсь. Вперше за вечір щиро.

   — Дякую.

   — Ти часто готуєш? — питає він.

   — Коли не готую — шкодую. 

   Ми обмінюємось поглядами, і в тиші між словами щось ніжно росте. Я знову ніяковію, але потім я згадую його телефону розмову і опускаю погляд, але коли знову зустрічаюсь з його очима, там я бачу щось особливе, і це особливе по відношенню до мене.