Розділ 8 «Запрошення»

Лея.

  Я довго думала, чи варто зробити те, що я хочу. А хочу я — запросити Кіану на вечерю. Сто разів казала собі, що це просто ввічливість. Просто вечеря. Просто сусід. Але коли несеш додому сумку з продуктами й витрачаєш зайву годину на щось красиве та смачне — все вже не так просто.

   Я хотіла пригостити його. Хотіла, щоб він усміхнувся. Трясця! Я хочу знову викликати в нього ту саму неймовірну усмішку і, можливо, той самий флірт… Я хочу знову розмови з ним та мовчання. Та що там казати — є багато причин, чому я хочу, щоб він прийшов.

   Вдихаю… Видихаю… Божечки! Хвилювалася, як перед іспитом.

   Поки риба стояла в духовці, я сперечалася сама з собою. І все ж — одягла щось легке, зібрала волосся й вийшла. Застигла на порозі його будинку з серцем, що билося десь у горлі, спітнілими руками та тремтливими метеликами в животі.

   Я підняла руку, щоб постукати, але раптом…

   — …Я теж тебе люблю. До зустрічі.

   Його голос. Тихий. Теплий. І точно не до мене.

   Я застигла, ніби мене облили крижаною водою й сказали, що витиратися не можна.

   Трясця! От бляха! Він щойно комусь сказав, що любить.

   Що я тут роблю? Треба йти назад. Просто тихенько взяти й піти додому та ховатися від нього до самого від’їзду.

   Я дурна… це ж просто вечеря… Я ж просто… хотіла запропонувати вечерю. Нічого більшого… Але щось у мені вже встигло повірити в трохи більше. І ось це останнє і є болючою правдою.

   Дурненька.

   Розвертаюсь, хапаюсь за поручень — і перечіплююсь. Горщик із розмарином глухо падає на плитку. Земля розсипається, чується дзвін кераміки.

   — Твою ж… — прошепотіла я.

   І в ту ж мить почула кроки.

   Ні, тільки не це. Ох, як соромно… Божечки… як же ж соромно. Шиєю розповзається жар, і я вже уявляю, як вкрилася червоними плямами.

   Одним словом — сором.

   Я обертаюсь розгублена й зніяковіла.

   — Пробач, — знизаю плечима. — Хотіла постукати… Але перечепилась. Тож мій прихід, певно, було чути за островом.

   Цей жартик тупий, як і я, яка прийшла до чоловіка, який явно має інші плани.

   Кіану стоїть у дверях босоніж, у руці ще тримає телефон. Я помічаю це й відступаю на крок.

   — Вибач. Зайду іншим разом.

   Розвертаюсь, але не встигаю зробити й кроку — його рука обережно зупиняє мене. М’яко охоплює зап’ясток, і я замираю.

   Ми зустрічаємося очима й буквально прикипаємо одне до одного. І в ту ж мить він знову підносить телефон до вуха, але не відриває від мене погляду:

   — До зустрічі, моя мила. Люблю тебе.

   Я ковтаю. Мені боляче, і я не розумію чому. Ми лише нещодавно познайомилися. Яка мені взагалі різниця, кому він говорить «мила моя» та «люблю тебе». Байдуже!

   Ага, байдуже . Мені зараз наче хтось витягнув серце з грудей.

   Він кладе слухавку, все ще тримає мене. А я… не збираюсь, вочевидь, кудись йти, бо дозволяю йому і надалі тримати мою руку в своїх пальцях.

   — Я слухаю тебе, Леє.

   — Це не варто твоєї уваги. Тим паче… ти зайнятий.

   З мене виривається божевільне хихотіння. Клас, тепер я себе ще й неадекватною продемонструвала. Він злегка піднімає брови, хитає телефоном у повітрі.

   — Як бачиш — уже ні.

   Я вагаюсь ще секунду, але все ж кажу:

   — Хотіла… запросити тебе повечеряти. У мене.

   Він мовчить. А я вже шкодую, що прийшла. Що дозволила собі сподіватися.

   У нього є жінка. А я — просто сусідка. До того ж — я сусідка на місяць.

   Він не каже нічого, просто легко усміхається. Та усмішка — така, від якої ноги трохи підкошуються, а в грудях знову зароджується те саме тепло… метелики та щось таке, що тягне мене невидимою силою до цього чоловіка.

   Кіану кидає телефон на диван, і я дивлюсь за цим рухом, а потім знову в його очі.

   — Пахне смачно, аж сюди відчуваю, — каже він. — Дозволиш?

   Я ледве киваю. І він іде поруч зі мною, вільно, ніби ми завжди так ходили — вдвох, із його дому до мого.

   У будинку ще тепло від духової шафи. Я накрила стіл просто, без пафосу, але все виглядало затишно. Як і планувалось. І ті самі квіти на столі — ті, які він зазвичай рвав для мене й прикрашав ними моє волосся.

   Він мовчки роздивляється все навколо й сідає за стіл. Я тягнуся до напоїв.

   — Сік чи лимонад?

   — Лимонад, будь ласка.

   Я наливаю йому трохи лимонаду, й він бере келих, але раптом помічає пляшку вина, яку я витягла — на випадок, якщо…

   — Ти не проти вина? — питаю несміливо.

   — Я не п’ю.

   Я зупиняюсь.

   — Але ж… ти пив пиво?

   Він легенько усміхається.

   — Воно було безалкогольне.

   — Але ти тоді сказав, що не сідаєш за кермо після алкоголю…

   — Бо хотів провести тебе.

   Я завмираю. Мої щоки спалахують. Це зізнання осідає в моєму серці.

   — Що?

   — Всі знають, що я не вживаю спиртного, — знизує плечима. — Просто… хотів піти з тобою.

   Я стискаю келих трохи сильніше, щоб не видати власного тремтіння.

   Це щось значить? Чи знову вигадую? Може, в мені він бачить лише людину, яка вміє слухати?.. Чи сусідку, яка вміє мовчати?.. Я вже нічого не розумію.

   — Добре, — шепочу. — Тоді лимонад.

   Ми починаємо вечерю. Він їсть із тим спокійним вдоволеним виглядом, що розтоплює будь-який лід.

   — Смачно, — каже. — Дуже. Ніби вдома.

   Я усміхаюсь. І це, мабуть, вперше за вечір я роблю це по-справжньому щиро.

   — Дякую.

   — Ти часто готуєш? — питає він.

   — Коли не готую — шкодую.

   Ми обмінюємось поглядами, і в тиші між нами щось натягується, мов струна. Я знову ніяковію, але спогад про його телефонну розмову миттю протвережує. Опускаю погляд. Та коли знову наважуюся подивитися на нього, бачу там таку глибину, і ця глибина спрямована лише на мене.