Розділ 7 "Сніданок в особливому місці"

Лея.

  Я прокинулася від запаху моря й чогось квіткового. Ну — звісно! На моїй подушці лежала та сама квітка, якою прикрасив моє волосся Кіану. Я усміхнулась і потягнулась на простирадлах, вітаючи новий день. 

   Сонце вже піднялося високо, його промені просочувалися крізь віконниці, розмальовуючи стіни золотавими плямами. Усе довкола було сповнене тропічного тепла й дивного спокою. Я давно так добре не спала. Можливо — ніколи до цього. Якщо чесно, я навіть не знала скільки годин, я нікуди не поспішала… я просто була в цій миті і була щаслива. 

   Прийнявши душ, почистивши зуби, я одягнула легку сукню та сандалі і поспішила до кухні. Я хотіла зробити собі простий сніданок із фруктів і зеленого чаю, але перед цим вирішила відчинити двері на ганок, щоб запустити літній день. Я усміхнулася і вирішила — сьогодні не буде планів, тільки відчуття, і саме виходила на поріг, як помітила, що з-за рогу під’їжджає знайома машина. Моє серце закалатало немов навіжене, я відчула жар у щічках і вже усміхалась, як дурненька, коли Кіану вийшов з машини. Спокійний, як завжди, у лляній сорочці, яка трохи обтягувала руки, засмаглі й сильні. Купа усіляких цяцьок на руках, на пальцях і це мене дуже збуджувало… це так сексуально виглядало, що я починали кусати губу. 

   — Алоха.

   — Алоха, — промовила я з тією ж шаленою усмішкою.

   — Твій велосипед. Як новенький.

   Він дійсно був, як новенький — нова фарба, навіть кошик у ньому, як щойно придбаний, і звичайно, колесо вже на ходу. 

   — Він наче щойно з магазину. — Дивлюсь у вічі Кіану і шкірюсь, як дурненька. — Дякую! 

   — Прошу. — Кіану зняв його з кузова і поставив біля будинку. — Я подумав, — сказав він, — що ми можемо зробити твій ранок трохи смачнішим. Поїхали зі мною?

   Моє здивування напевно було дуже красномовним, якщо Кіану усміхнувся. Божечки, як йому личила усмішка. Чого він цього раніше не робив? Чого він так рідко усміхається? Він же забирає у цілого світу таку красу. Треба йому сказати, щоб робив це частіше. Ось так, — усміхався мені чи з мене, байдуже. Хай просто усміхається. 

   — Я не місцевий псих. Мене всі тут знають. Я…

   — Смішно, — я знову почала кусати губу. — А велосипед? — усміхнулась я, показуючи на нього.

   — Пізніше. В мене є ідея краща. — Він підштовхнув мене, торкаючись мого попереку. Жар розлився тим місцем, де його пальці торкались мене. — Сідай. — Кіану відчинив для мене дверцята і допоміг сісти. 

   Поки він обходив машину, я намагалась привести дихання до ладу. Коли він сів поруч, завів двигун і ми виїхали, я запитала:

   — Куди ми?

   — Ти снідала?

   — Ще ні.

   — Це добре, — бо ми на сніданок. Найкращий на острові. 

   Я усміхнулась. Дрож задоволення та приємного очікування пройшла моїм тілом.

    Машина м’яко ковзала дорогою, поки ми їхали під покривом пальм. Аромати свіжого хліба, гарячого повітря й квітів змішувалися з кавовими нотками, які злітали довкола острова. А ще… свіжий аромат його гелю для душу, трохи поту і його тіла, яке змушувало мене згадати про матку і те, що я жінка. Вперше за довгий час я згадала про те, що я не ходила давно на побачення… що я не почувалася ось так з трепетом… Капець!

   За кілька хвилин ми зупинилися біля невеликого фургону з дерев’яним дахом, обвитим плющем. Поруч гойдалося кілька гамаків, стояли невеличкі столики для пікніків й пахло карамеллю та кокосом.

   Божечки… який аромат… Я зараз все тут закапаю слиною. Запахи били в голову: кава, ананас, кокос.

   — Кава з кокосовим молоком і булочка з маракуєю для містера Кіану! — пролунав веселий голос жінки з фургону, який стояв під пальмами на узбіччі дороги.

   — І не тільки мені. А ще два ланч-бокси, — усміхнувся Кіану, відступаючи вбік, аби дати дорогу мені. — Готова спробувати найкращий сніданок на острові?

   Я кивнула й зробила крок уперед. Усередині фургону метушилися двоє людей — чоловік із сивиною в бороді й жінка в квітчастому сарафані. Вони виглядали, як пара, яка знає кожного клієнта на ім’я.

   — А це наша гостя? — запитала жінка, кидаючи теплий погляд на мене.

   — Саме так і це її перший острівний сніданок, — відповів Кіану.

   — Тоді ти правильно зробив, що привів її сюди. У нас не просто смачно, у нас душевно.

   Невдовзі ми вже мали пакунки: кава в бамбукових стаканчиках, ланч-бокси з рисом лау-лау*, бананами та ще щось у фользі — «сюрприз», як сказала господиня.

   — Поїмо там, де немає людей, — мовив він, кидаючи погляд у бік машини. — Є одне місце. Моє місце. 

    “Моє місце”. Це точно щось особливе і важливе для нього. Це привілей побачити його. Серце закалатало, як навіжене в передчутті. 

  — Ідеально — відповіла я.

  Поїздка тривала ще хвилин п’ять. Ми звернули з головної дороги, проминули кілька пальмових гаїв, і нарешті перед нами відкрився краєвид, що здався мені нереальним. Білий пісок, нескінченне бірюзовий океан й жодної душі навколо.

   Кіану узяв з машини плед, який всунув під пахву, взяв в ту саму руку пакунки, а іншу руку подав мені, коли ми спускались з невеличкого пагорба до пляжу. І він не відпускав моєї руки, поки ми не зійшли донизу. Кіану розстелив плед, поклав пакунок з нашим сніданком.

   — Ці аромати змушують мій живіт бути в активному режимі очікування, — засміялась я, коли Кіану дістав каву та булочки і все, що було у пакунку. 

   — Коли ти це все спробуєш, зрозумієш, що це твій найкращий сніданок у житті.

   Я вже так думаю, Кіану. Я вже так думаю. 

   Я вкусила булочку і застогнала. Повернула голову і зустрілась з шоколадними очима Кіану, в якого на губах заграла дуже незвична усмішка з хитринкою. Усмішка Кіану номер два, і вона теж чарівна, і до знемоги сексуальна. Але, що вона означала?