Розділ 7 «Сніданок в особливому місці»

Лея.

  Я прокинулася від запаху океану й чогось квіткового. Ну — звісно! На моїй подушці лежала та сама квітка, якою прикрасив моє волосся Кіану. Усміхнулася й потягнулася на простирадлах, вітаючи новий день.

   Сонце вже піднялося високо. Його промені просочувалися крізь віконниці, розмальовуючи стіни золотавими плямами. Усе довкола було сповнене тропічного тепла й дивного спокою.

   Я давно так добре не спала. Можливо — ніколи до того. Якщо чесно, навіть не знала, котра година. Нікуди не поспішала… просто розчинялася в цій миті та почувалася щасливою.

   Після душу одягнула легку сукню та сандалі й поспішила до кухні. Хотіла зробити собі простий сніданок із фруктів і зеленого чаю, але перед тим вирішила відчинити двері на ганок, щоб запустити літній день.

   Усміхнулася й вирішила — сьогодні жодних планів, тільки відчуття.

   Саме виходила на поріг, як помітила, що з-за рогу під’їжджає знайома машина. Серце закалатало, немов навіжене. Відчула жар у щічках і вже усміхалася, як дурненька, коли Кіану вийшов із авто.

   Спокійний, як завжди. Вільна лляна сорочка з короткими рукавами зовсім не приховувала його засмаглі й сильні руки. Безліч прикрас на зап’ястях та пальцях… це виглядало так сексуально, що я мимоволі прикусила губу.

   — Алоха.

   — Алоха, — промовила з тією ж шаленою усмішкою.

   — Твій велосипед. Як новенький.

   Він дійсно був як новенький — нова фарба, навіть кошик у ньому як щойно придбаний. І, звичайно, колесо вже на ходу.

   — Він наче щойно з магазину. — Дивлюся у вічі Кіану й шкірюся, як дурненька. — Дякую!

   — Прошу. — Кіану зняв його з кузова й поставив біля будинку. — Я подумав, що ми можемо зробити твій ранок трохи смачнішим. Поїхали зі мною?

   Моє здивування, напевно, було дуже красномовним, бо він усміхнувся. Божечки, як йому личила усмішка. Чому він цього раніше не робив? Він же забирає у цілого світу таку красу. Треба йому сказати, щоб робив це частіше. Ось так — усміхався мені чи з мене, байдуже. Хай просто усміхається.

   — Я не місцевий псих. Мене всі тут знають. Я…

   — Смішно. — Знову прикусила губу. — А велосипед? — Усміхнулася, показуючи на нього.

   — Пізніше. У мене є ідея краща. — Він підштовхнув мене, торкаючись мого попереку. Жар розлився тим місцем, де його пальці торкалися мене. — Сідай. — Кіану відчинив дверцята й допоміг сісти.

   Поки він обходив машину, я намагалася привести дихання до ладу. Коли він сів поруч і завів двигун, ми виїхали.

   — Куди ми? — запитала тихіше, ніж планувала.

   — Ти снідала?

   — Ще ні.

   — Це добре. Бо ми їдемо на сніданок. Найкращий на острові.

   Усміхнулася. Дрож задоволення та приємного очікування пройшла тілом.

   Машина м’яко ковзала дорогою під покривом пальм. Аромати свіжого хліба, гарячого повітря й квітів змішувалися з кавовими нотками.

   А ще… свіжий аромат його гелю для душу, легкий запах поту й самого тіла Кіану. Це змушувало згадати про те, що я жінка. Вперше за довгий час усвідомила: давно не ходила на побачення. Давно не почувалася ось так. Капець.

   За кілька хвилин ми зупинилися біля невеликого фургона з дерев’яним дахом, обвитим плющем. Поруч гойдалося кілька гамаків, стояли столики для пікніків, а навколо пахло карамеллю та кокосом.

   Божечки… який аромат. Зараз усе тут закапаю слиною. Запахи били в голову: кава, ананас, кокос.

   — Кава з кокосовим молоком і булочка з маракуєю для містера Кіану! — пролунав веселий голос жінки з фургона.

   — І не тільки мені. А ще два ланч-бокси, — усміхнувся Кіану, відступаючи вбік, аби дати дорогу мені. — Готова спробувати найкращий сніданок на острові?

   Кивнула й зробила крок уперед. Усередині фургона метушилися двоє людей — чоловік із сивиною в бороді й жінка в квітчастому сарафані. Вони виглядали як пара, яка знає кожного клієнта на ім’я.

   — А це наша гостя? — запитала жінка, кидаючи теплий погляд на мене.

   — Саме так. І це її перший острівний сніданок, — відповів Кіану.

   — Тоді ти правильно зробив, що привів її сюди. У нас не просто смачно, у нас душевно.

   Невдовзі ми вже мали пакунки: кава в бамбукових стаканчиках, ланч-бокси з рисом лау-лау³, бананами та ще щось у фользі — «сюрприз», як сказала господиня.

   — Поїмо там, де немає людей, — мовив він, кидаючи погляд у бік машини. — Є одне місце. Моє місце.

   «Моє місце». Це точно щось особливе й важливе для нього. Привілей побачити його світ. Серце закалатало, немов навіжене в передчутті.

   — Ідеально, — відповіла я.

   Поїздка тривала ще хвилин п’ять. Ми звернули з головної дороги, проминули кілька пальмових гаїв, і нарешті перед нами відкрився краєвид, що здався нереальним. Білий пісок, нескінченний бірюзовий океан й жодної душі навколо.

   Кіану загальмував біля самого краю пагорба. Коли він вимкнув двигун, салон миттєво заповнив гуркіт хвиль.

   Він взяв із машини плед, всунув його під пахву разом із пакунками, а вільну руку подав мені. Коли наші долоні зустрілися, по тілу прокотилася перша хвиля жару. Його пальці були теплими й мозолистими, а хватка — надійною.

   Він не відпускав моєї руки, поки ми спускалися з пагорба до пляжу. Я відчувала кожну лінію його долоні, і цей простий жест здавався чимось інтимнішим за будь-які слова. Я навмисно сповільнювала крок, аби це тривало довше. 

  Тільки коли ми зійшли донизу, Кіану розтиснув пальці, залишаючи на моїй шкірі поколювання від дотику, і взявся розстеляти плед.

   Я скинула сандалі, зариваючись пальцями ніг у прохолодний, ще не розпечений сонцем пісок. Божечки, яке ж це було задоволення — просто відчувати, ось такі от радощі життя, як ходити босоніж. Кіану теж роззувся, залишаючи свої капці біля краю пледа. Його ступні були великими та засмаглими на фоні білого піску.