Розділ 6 "Мрії під шум хвиль"

Лея.

  НІЧ НА острові пахла солодко. Океан підспівував тиші, шепочучи щось ритмічне й спокійне, геть не схоже на те, що відбувається вночі у Нью-Йорку.

  Я лежала на широкому ліжку з білими простирадлами, тримаючи у пальцях квітку, що він мені причепив до волосся. Вона ще була міцною та пружною. Її аромат — м’який, тропічний… такий смачний, аж за душу бере. Теплий. Справжній.

   Я піднесла її до носа й заплющила очі. Вдихнула. Усміхнулась. Як юна дівчина, якій залишили записку на уроці. А мені вже не двадцять… і навіть не тридцять. Мені тридцять вісім, і я лежу на ліжку, обіймаючи квітку, подаровану чоловіком, який дивився на мене так, ніби бачив мою душу. І я впевнена він дійсно бачив її. Бачив мене. Мовчки, без жодного зайвого слова, без лестощів і фальші. Просто — бачив. 

   Вдихаю аромат океану крізь відчинене вікно… аромат квітки і знову розглядаю її у місячному сяйві. І чомусь мені не було страшно спати на самоті у чужому домі. Бо за кілька кроків — його дім. Бо на тому боці стежки — він. І цього було досить.

   Його очі були карі. Теплі, глибокі, і трохи… мовчазні. В них був сум. Особливо, коли він згадував про човен… я хотіла запитати, поцікавитись, але не наважилась і гадаю, це було те, що йому потрібно — тобто без запитань. Він мовчазний та вродливий. Його волосся — темне, зав’язане в недбалий вузол. Шкіра — засмагла, мовби море торкалось його щодня. І так воно і є — я згадала про серфінг. Тату… він ще має тату і кільця на пальцях, браслети, підвіски. Навіть пірсинг у носі. Я засміялась — типовий острівчанин-серфер. Без сумніву. Але не юний і шалений, а той, хто знає ціну хвилі. І тиші. Хоча гадаю — він може шаленіти ні на жарт. І це теж класно. І я б хотіла знати про нього більше… дуже хотіла. 

   Він дивився на мене, коли ми йшли. І говорив так мало. Але я запам’ятала кожне слово. Він не обіцяв нічого, але сказав, що на острові можливо все. Навіть — моя перша хвиля. І це прозвучало так, ніби не про серфінг зовсім. Тут може бути хвиля мого життя. Хвиля чогось прекрасного, ніжного та водночас того самого шаленого, немов в юності, але серйозного, як вже у дорослих, серйозних людей, які знають щось про життя. 

  Я торкнулась пелюсток квітки. У темряві вона здавалася теплішою за повітря. Я притисла її до грудей і глянула у відчинене вікно. Легкі штори ледь коливались від легкого бризу. А за ними — ніч. Зірки. Океан. І мій сусід — Кіану.

   Мені було добре.

   Я не думала про те, що буде завтра. Я просто знала: він знову постукає або просто з’явиться. Принесе велосипед. І я побачу, як його плечі напружуються, коли він піднімає щось важке. І знову побачу той погляд. І, можливо, ще один жест. Без зайвих слів. І той супер кивок, яким він мене нагороджує. 

   Я знову широко усміхнулась.

   Як же ж добре. Дуже добре. 

   Мені було легко. Немов я дійсно залишила все десь позаду і є лише ця мить, цей спокій і думки про нього. 

   Я знову вдихнула аромат квітки і закрила очі. У голові все ще звучав його голос — низький, трохи хриплуватий, і зовсім неквапливий. Спокійний, як сам цей острів. Мені це подобалось. Дуже-дуже сильно подобалось.

   Я почала засинати з квіткою в руках… і з думкою про нього.