Розділ 6 «Мрії під шум хвиль»

Лея.

  Ніч на острові пахла солодко. Океан підспівував тиші, шепочучи щось ритмічне й спокійне, геть не схоже на те, що відбувається вночі в Нью-Йорку.

   Я лежала на широкому ліжку з білими простирадлами, тримаючи в пальцях квітку, яку він мені причепив до волосся. Вона ще була міцною та пружною. Її аромат — м’який, тропічний… такий смачний, аж за душу бере. Теплий. Справжній.

   Я піднесла її до носа й заплющила очі. Вдихнула. Усміхнулася. Як юна дівчина, якій залишили записку на уроці. А мені вже не двадцять… і навіть не тридцять. Мені тридцять вісім, і я лежу на ліжку, обіймаючи квітку, подаровану чоловіком, який дивився на мене так, ніби бачив мою душу.

   І я була впевнена: він дійсно її бачив. Відчував мене. Мовчки, без жодного зайвого слова, без лестощів і фальші. Просто — бачив.

   Вдихаю аромат океану крізь відчинене вікно… аромат квітки й знову розглядаю її в місячному сяйві. І чомусь мені не було страшно спати на самоті в чужому домі. Бо за кілька кроків — його дім. Бо на тому боці стежки — він. І цього було досить.

   Коли він дивився на мене, його очі нагадували темний шоколад — глибокі, карі та неймовірно теплі. У них був сум. Особливо, коли він згадував про човен… Я хотіла запитати, поцікавитися, але не наважилася. Гадаю, це було саме те, що йому потрібно — тиша без запитань.

   Він мовчазний та вродливий. Його волосся — темне, зав’язане в недбалий вузол. Шкіра — засмагла, мовби сонце та океан торкалися її щодня. І так воно і є — я згадала про серфінг. Тату… він має татуювання й кільця на пальцях, браслети, підвіски. Навіть пірсинг у носі.

   Я засміялася — типовий острів’янин-серфер. Без сумніву. Але не юний і шалений, а той, хто знає ціну хвилі. І тиші. Хоча гадаю — він може шаленіти ні на жарт. І це теж класно. І я б хотіла знати про нього більше… дуже хотіла.

   Він дивився на мене, коли ми йшли. І говорив так мало. Але я запам’ятала кожне слово. Він не обіцяв нічого, але сказав, що на острові можливо все. Навіть — моя перша хвиля. І це прозвучало так, ніби не про серфінг зовсім.

   Тут може бути хвиля мого життя. Хвиля чогось прекрасного, ніжного й водночас того самого шаленого, немов в юності, але глибокого, як у дорослих людей, які вже щось тямлять у цьому житті.

   Я знову торкнулася пелюсток квітки. У темряві вона здавалася теплішою за повітря. Притисла її до грудей і глянула у відчинене вікно. Легкі штори ледь коливалися від легкого бризу. А за ними — ніч. Зірки. Океан. І мій сусід — Кіану.

   Мені було добре.

   Я не думала про те, що буде завтра. Просто знала: він знову постукає або просто з’явиться. Принесе велосипед. І я побачу, як його плечі напружуються, коли він піднімає щось важке. І знову побачу той погляд. І, можливо, ще один жест. Без зайвих слів. І той фірмовий кивок, яким він мене нагороджує.

   Знову широко усміхнулася. Як же ж добре. Дуже добре. Мені було легко. Немов дійсно залишила все десь позаду і є лише ця мить, цей спокій і думки про нього.

   Вкотре вдихнула аромат квітки й заплющила очі. У голові все ще звучав його голос — низький, трохи хриплуватий та зовсім неквапливий. Спокійний, як сам цей острів. Мені це подобалося. Дуже-дуже сильно подобалося.

   Я почала засинати з квіткою в руках… і з думкою про нього.