Розділ 5 "Квітка у волоссі"

Кіану.

  МИ йшли мовчки.

   Пісок був ще теплим, не обпікаючим, а м’яким, як спогад про день. Лагідні хвилі торкались берега, і в тому, як вони звучали поряд із її кроками, було щось незбагненно гармонійне. Я йшов поруч, на пів кроку позаду, аби не нав’язуватись. Я знав, що деяким людям потрібно мати свій простір і я боявся порушити її власну територію. Але не надто далеко, щоб вона це відчула.

   Я вже не раз проводжав когось вздовж цієї стежки. Туристів, знайомих, родичів… Але вперше хотів, аби ця дорога тривала довше. Не знаю, що в цій жінці такого, але мені подобається те, як вона дивиться, мило усміхається і мені кортить дізнатись, чого її очі сумні. 

   Її волосся ковзало по плечах, і іноді вітер підхоплював пасмо — воно торкалося її щоки, і я ловив себе на бажанні прибрати його. Прямо так… без дозволу. Просто — доторкнутись. Але, це точно заборонено. Вона приїхала сюди ненадовго… як і всі інші туристи, тож моїм думкам — варто притормозити. 

   Я відвик від таких бажань. Від себе самого, що колись любив дотики. Я давно сам. Один час боявся, що можу повернутись до того життя, яким не пишався, тому був сам. А потім… звик… та й ніяка жінка не захоплювала мене так сильно, щоб я дав собі шанс на щасливе життя з кимось рука в руці.

   — Від тебе пахне… лляною олією? — її голос м’яко вплівся в шум моря і мої роздуми.

   Я усміхнувся сам до себе.

   — Так, мабуть. Є така звичка — натираю нею дерево на старому човні. Він стоїть у затінку біля мого дому. Раніше був братів, тепер... — я ковтнув. — Тепер просто не даю йому розсипатись.

   — Був? — тихо запитала вона.

   — Був. — Я зробив коротку паузу. — Люблю дивитись за його човном… 

   Вона не перепитала. І я був за це вдячний. Мені не потрібна була розмова — тільки присутність. І вона це відчула.

   Ми йшли ще кілька хвилин, і тоді вона сказала:

   — Якщо що… я вмію сидіти мовчки… слухати… 

   — На жаль я… не такий гарний співрозмовник.

   — Я ж сказала — вмію сидіти мовчки. — Вона поправила те пасмо, на яке я задивився. — Я ще винна за велосипед. Скажи, скільки?

   Я похитав головою.

   — Ти нічого не винна. Друг у майстерні щось винен мені. Тепер рахунок став рівним.

   — Але ж…

   — Не переймайся. Ти вже заплатила — розмовою і трохи печивом з імбирем. До речі, воно чудове.

   Вона засміялась тихо, ненав’язливо. Мені сподобався той сміх. В ньому не було штучності. Лише легкість та щирість. Наче вона з цього острова. Усміхнулась, як це робила моя мама. 

   — А чим ти займаєшся? — запитала вона, ніби мимохідь, але з щирою цікавістю.

   Я зробив кілька кроків, роздумуючи, як відповісти.

   — Трохи всього. Вдень — допомагаю на пристані. Інколи лагоджу дошки для серфінгу. А ще… пишу картини. Якщо можна це так назвати.

   — Пишеш?

   — Раніше більше. Тепер — коли небо має гарний колір, або коли тиша не тисне. Іноді просто розмальовую серфборди. Хтось хоче щось дикіше, хтось — квіти. Мені подобається працювати з кольором. І деревом.

   Вона кивнула, і я помітив, як в її очах з’явився вогник.

   — Я завжди мріяла спробувати серфінг. — Вона засміялася. — Хоча, здається, у мене тіло не з тих, що тримаються на дошці.

   — Все може бути. — Я посміхнувся краєчком губ. — Ти на острові. Тут багато чого може статись. Навіть перша хвиля.

   Вона знову засміялась, і я помітив, як вона несе взуття в руці — босоніж по піску. Світло з веранди її будинку вже ледь мерехтіло, а море ззаду здавалося чорним полотном, коли ми дійшли до її дверей.

   Я на мить зупинився. Поруч коливався кущ з білими квітами. Я зірвав обережно одну з них і торкнувся її волосся.

   — Можна? — запитав тихо. Вона не відповіла, лише трохи нахилила голову, ніби дозволяла.

   Я зачепив квітку за пасмо біля її вуха. Її очі світились, щічки почервоніли, і я зрозумів, що як і я — вона давно не дозволяла собі доторків.

   — Тепер зовсім як на листівці. — Я подивився їй у вічі. 

   — Алоха… якщо не помиляюсь, це і "привіт", і "бувай". — Усміхнулась вона, м'яко.

   — Так. 

   — Тоді… Алоха, — прошепотіла вона, і в тому слові було щось майже довірливе.

   Я вже розвернувся, але все ж додав через плече:

   — Велосипед буде завтра. Я загляну. Якщо не будеш проти.

   — Не буду, — відповіла вона.

   Я рушив далі, у темряву, дозволяючи хвилям знову охопити мене своїм ритмом, яке долинало унизу, але всередині мене щось залишилось на тій веранді. Її сміх. Її погляд. І квітка у волоссі, яка тепер стала моїм спогадом. І можливо, і її, якщо мені пощастить. 

   Так, я знав, що не варто. Що це — лише коротке літо, сусідство, випадкова тиша, тиха розмова. Але було одне “але”.

   Я хотів знову почути її сміх.