Розділ 5 «Квітка у волоссі»

Кіану.

  Ми йшли мовчки.

   Пісок був ще теплим, не палючим, а м’яким, як спогад про день. Лагідні хвилі торкалися берега, і в тому, як вони звучали поряд із її кроками, було щось незбагненно гармонійне. Я йшов поруч, на пів кроку позаду, аби не нав’язуватися. Я знав, що деяким людям потрібно мати власний простір, і боявся порушити її територію. Але тримався не надто далеко, щоб вона це відчула.

   Я вже не раз проводжав когось уздовж цієї стежки. Туристів, знайомих, родичів… Але вперше хотів, аби ця дорога тривала довше. Не знаю, що в цій жінці такого, але мені подобається те, як вона дивиться, мило усміхається, і мені кортить дізнатися, чому її очі сумні.

   Її волосся ковзало по плечах, і іноді вітер підхоплював пасмо — воно торкалося її щоки, і я ловив себе на бажанні прибрати його. Прямо так… без дозволу. Просто — доторкнутися. Але це точно заборонено. Вона приїхала сюди ненадовго… як і всі інші туристи, тож моїм думкам варто стишити хід.

   Я відвик від таких бажань. Від себе самого, що колись любив дотики. Я давно сам. Певний час боявся, що можу повернутися до того життя, яким не пишався, тому був сам. А потім… звик… та й жодна жінка не захоплювала мене так сильно, щоб я дав собі шанс на щасливе життя з кимось рука в руку.

   — Від тебе пахне… лляною олією? — її голос м’яко вплівся в шум океану й мої роздуми.

   Я усміхнувся сам до себе.

   — Так, мабуть. Є така звичка — натираю нею дерево на старому човні. Він стоїть у затінку біля мого дому. Раніше був братів, тепер... — я ковтнув. — Тепер просто не даю йому розсипатися.

   — Був? — тихо запитала вона.

   — Був. — Я зробив коротку паузу. — Люблю дивитися за його човном… 

   Вона не перепитала. І я був за це вдячний. Мені не потрібна була розмова — тільки присутність. І вона це відчула.

   Ми йшли ще кілька хвилин, і тоді вона сказала:

   — Якщо що… я вмію сидіти мовчки… слухати…

   — На жаль, я… не такий гарний співрозмовник.

   — Я ж сказала — вмію сидіти мовчки. — Вона поправила те пасмо, на яке я задивився. — Я ще винна за велосипед. Скажи, скільки?

   Я похитав головою.

   — Ти нічого не винна. Друг у майстерні щось винен мені. Тепер рахунок став рівним.

   — Але ж…

   — Не переймайся. Ти вже заплатила — розмовою й трохи печивом із імбирем. До речі, воно чудове.

   Вона засміялася тихо, ненав’язливо. Мені сподобався той сміх. У ньому не було штучності. Лише легкість та щирість. Наче вона з цього острова. Усміхнулася, як це робила моя мама.

   — А чим ти займаєшся? — запитала вона, ніби мимохідь, але з щирою цікавістю.

   Я зробив кілька кроків, роздумуючи, як відповісти.

   — Трохи всього. Вдень — допомагаю на пристані. Інколи лагоджу дошки для серфінгу. А ще… пишу картини. Якщо можна це так назвати.

   — Пишеш?

   — Раніше більше. Тепер — коли небо має гарний колір або коли тиша не тисне. Іноді просто розмальовую серфборди. Хтось хоче щось дикіше, хтось — квіти. Мені подобається працювати з кольором і деревом.

   Вона кивнула, і я помітив, як в її очах з’явився вогник.

   — Я завжди мріяла спробувати серфінг. — Вона засміялася. — Хоча, здається, я не з тих, хто впевнено тримається на дошці.

   — Усе може бути. — Я усміхнувся краєчком губ. — Ти на острові. Тут багато чого може статися. Навіть перша хвиля.

   Вона знову засміялася, і я на мить затримав погляд на тому, як вона несе взуття в руці. Вона йшла босоніж по піску, і в кожному її кроці була легкість та свобода. Світло з веранди її будинку вже ледь мерехтіло, розрізаючи сутінки м'яким жовтим промінням, а океан за нашими спинами розпростерся безкраїм чорним полотном, що тихо дихало в унісон із нашими кроками.

   Коли ми врешті дійшли до її дверей, мені здалося, що сама ніч стала густішою. Я на мить зупинився. Поруч тріпотів на вітрі кущ із білими квітами. Я зірвав обережно одну з них і торкнувся її волосся.

   — Можна? — запитав тихо. Вона не відповіла, лише трохи нахилила голову, ніби дозволяла.

   Я зачепив квітку за пасмо біля її вуха. Її очі світилися, щічки почервоніли, і я зрозумів: як і я, вона давно не дозволяла собі доторків.

   — Тепер зовсім як на листівці. — Я подивився їй у вічі.

   — Алоха… якщо не помиляюсь, це й «привіт», і «бувай». — Усміхнулася вона м'яко.

   — Так.

   — Тоді… Алоха, — прошепотіла вона, і в тому слові було щось майже довірливе.

   Я вже розвернувся, але все ж додав через плече:

   — Велосипед буде завтра. Я загляну. Якщо не будеш проти.

   — Не буду, — відповіла вона.

   Я рушив далі, у темряву, дозволяючи хвилям знову охопити мене своїм ритмом, що долинав знизу, але всередині мене щось залишилося на тій веранді.

   Її сміх. Її погляд. І квітка у волоссі, яка тепер стала моїм спогадом. І, можливо, її, якщо мені пощастить. Так, я знав, що не варто. Що це — лише коротке літо, сусідство, випадкова тиша, тиха розмова. Але було одне «але».

   Я хотів знову почути її сміх.